Концепція планової економіки й індустріалізація країни

Наприкінці 1920-х pp. радянське керівництво повернулося до політики комуністичного штурму, яку воно втілювало у життя впродовж 1918-1921 pp. Відмова СРСР 1929 р. від нової економічної політики означала серйозні зміни насамперед у внутрішній політиці більшовиків, які обрали курс на «побудову соціалізму в одній "окремо взятій країн". Уособленням даного курсу став перехід до директивного господарювання і прийняття у травні 1928 р. першого п'ятирічного плану (1928-1932), виконання якого мало б повністю трансформувати радянське суспільство. Основними напрямами побудови соціалізму проголошувалися форсована індустріалізація, примусова колективізація сільського господарства та культурна революція.

Саме політика «соціалістичної індустріалізації» повинна була принести успіх сталінському плану «великого перелому». За мету ставилося завдання забезпечити переважний і першочерговий розвиток галузей групи «А» (паливної, енергетичної, хімічної, машинобудівної та ін.). Це дало б змогу перетворити СРСР на могутню індустріальну державу з великим військово-промисловим потенціалом.

З точки зору центру, УСРР була одним із головних плацдармів, де на базі наявних виробничих сил мала здійснюватись індустріалізація Радянського Союзу. Особливо великого значення надавалося розвиткові металургійно-видобувної бази України. Що ж стосується технічної політики держави, то вона полягала у створенні в УСРР підприємств-мопополістів, продукція яких призначалася для потреб великих регіонів, зокрема Центральної Росії.

Ще у грудні 1927 р. XVз'їзд ВКП(б) проголосив пріоритет державного плану над ринком. У з'їздівських директивах для складання першого п'ятирічного плану передбачалося знищити товарно-грошові відносини у найближчому майбутньому. Йшлося про те, що товарообіг поступово перетворюватиметься на продуктообмін, а торговельний апарат поступиться місцем апарату «соціалістичного розподілу продуктів».

Перший рік п'ятирічки розпочався з жовтня 1928 р. Країна вступала у п'ятирічку непомітно. Але наприкінці 1929 р. керівництво ВКП(б) круто повернуло кермо державного корабля. Поворот в економічній політиці характеризувався примусовою продрозкладкою, забороною торгівлі, запровадженням карткової системи постачання міського населення, інфляційним випуском паперових грошей, розкуркуленням найзаможніших селянських господарств і примусовим об'єднанням власності всіх інших категорій селянства у колективних господарствах.

Продиктований Й. Сталіним темп зростання промислового виробництва був величезним - 37,7%. Одначе ці темпи залишилися на папері, хоча промисловість безперебійно одержувала потрібне фінансування. Навіть офіційні дані показують, що середньорічний темп промислового зростання за роки п'ятирічки (крім першого) становив тільки 15,7%. Особливо високі темпи розвитку важкої індустрії були заплановані для України. Так, завдання з видобутку вугілля підвищили з 27 до 80 млн. тонн (а фактично було піднято «на гора» 45 млн. тони), план виплавки чавуну - з 2,4 до 6,6 тис. тонн (фактичне виконання - 4,33 тис. тонн) і Т. ін. Слід також узяти до уваги, що офіційні дані внаслідок інфляції й повторного обрахунку валової продукції були завищені.

Капіталовкладення в основні промислово-виробничі фонди УСРР зросли з 438 млн. карбованців у 1929 р. до 743 млн. у 1930 p., 997 млн. у 1931 р. і до 1229 млн. крб. у 1932 р. (у порівняних цінах 1928 p.). Така фінансова злива дала можливість за чотири роки (1929-1932) подвоїти виробничі потужності великої промисловості. Однією з перших в УСРР почала будуватися Штерівська ДРЕС. Перша її черга потужністю 20 тис. кВт стала до ладу ще восени 1926 р. У 1931 р. найбільша електростанція Донбасу досягла потужності 157 тис. кВт. Тоді ж почав працювати перший турбогенератор Зуївської ДРЕС потужністю 50 тис. кВт. Через рік будівельники ввели до ладу ще два агрегати, внаслідок чого потужність електростанції зросла до 150 тис. кВт.

Та символом радянської індустріалізації був Дніпрогес. Його почали будувати навесні 1927 р. Кожний з п'яти турбогенераторів першої черги, котрі поставляла американська фірма «Дженерал електрик» (GeneralElectric), мав потужність 62 тис. кВт. Фірма заявила, що турбіни й генератори для Дніпрогесу є її найвищим досягненням, що перевищує найдосконаліші здобутки світової техніки. У жовтні 1932 p., коли перша черга електростанції стала до ладу, будівельники почали монтаж шостого генератора.

У металургію пішла чверть капіталовкладень, що були у розпорядженні промисловості. Майже половину цих величезних коштів поглинуло будівництво трьох заводів повного циклу - «Запоріжсталь», «Криворіжсталь» і «Азовсталь». Завод інструментальних сталей, що перебував спочатку у складі Запорізького металургійного комбінату, пізніше став підприємством під назвою «Дніпроспецсталь». 3 його побудовою восени 1932 р. в Україні з'явилась електрометалургія. У хімічній промисловості УСРР були збудовані «Донсода», Рубіжанський комбінат, Горлівський азотно-туковий завод, ряд коксохімзаводів. Менш інтенсивно розвивалася легка й харчова промисловість.

Якщо зіставляти результати індустріальної гонки із затвердженими на першу п'ятирічку завданнями, доводиться констатувати провал багатьох проектів і п'ятирічного плану в цілому. Проте на початку 1933 р. Й. Сталін оголосив про дострокове виконання п'ятирічки за 4 роки і 3 місяці (тобто з жовтня 1928 p. noкінець 1932 p.). Відтак 1933 р. став розглядатись як перший рік другої п'ятирічки (1933-1937).

Чудові мобілізаційні властивості директивного планування були єдиною перевагою економіки командного типу порівняно з ринковою. Водночас «пролетарська держава» безсоромно експлуатувала робітничий клас - насамперед методами примусу та залякування. Використовувався також і щирий ентузіазм трудящих, їхня довіра до влади, віра у «світле майбутнє». Матеріальні стимули, що наочно продемонстрували свої переваги у період нової економічної політики, були замінені стимулами моральними, політико-ідеологічними. Економічні труднощі (причому завжди підкреслювалося: тимчасові) оголошувалися неминучими й цілком природними.

У ніч з 30 на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти «Центральна – Ірміне» ОлексійСтаханов за допомогою двох помічників-кріпильників видобув 102 тонни вугілля при нормі 7 тонн (розрахованої тільки на вибійника). Держава використала це для пропаганди соціалістичних змагань(такзваний«стаханівськийpyx»),aтакождлятого,аби переглянути норми виробітку в бік їх збільшення на 35-45%.

Завдяки героїчній праці трудящих і широкому використанню примусової праці в'язнів в Україні кількість підприємств важкої промисловості зросла в 11 разів, у Донбасі було відкрито 100 нових шахт, налагодиливипуск продукції тракторний і турбогенераторний заводи у м. Харкові, металургійні комбінати у Запоріжжі, Кривому Розі, Маріуполі. Питома вага важкої промисловості за валовою продукцією зросла до 92%; удвічі збільшилася чисельність робітників. Напередодні радянсько-німецької війни українські терени були основною металургійною, вугільною та машинобудівною базою СРСР. За рівнем розвитку галузей важкої промисловості УСРР випередила ряд країн Західної Європи. Внаслідок індустріалізації Україна перетворилася з аграрної на індустріально-аграрну республіку.

Форсована індустріалізація призвела до кардинальних змін у складі робітничого класу. У великій промисловості УСРР на початку 1929 р. працювало 690 тисяч робітників, а наприкінці 1932 р. - вже 1275 тисяч (тобто майже вдвічі більше). Понад половини приросту робітників забезпечило село. Проте технічні зрушення, якими супроводжувався розвиток промисловості, вимагали прискореної підготовки кваліфікованих робітників. Аби не уповільнити темпів, було схвалене рішення готувати кадри безпосередньо на виробництві. Це мало своїм наслідком часті поломки устаткування. Почастішали аварії, різко погіршилась якість продукції.

Політика індустріалізації мала й інші негативні наслідки. Було підірвано розвиток сільського господарства і галузей легкої та харчової промисловості, продуктивні сили республіки розміщувалися нераціонально й нерівномірно, стався відрив сировинних баз від підприємств-споживачів. Було посилено централізацію управління промисловістю, при тому зігноровано економічні механізми регулювання, відбулося загальне одержавлення засобів виробництва, а надмірна урбанізація призвела до ускладнення житлової та продовольчої проблем. Унаслідок цього значно знизився життєвий рівень населення.

Із середини 30-х pp. дедалі чіткіше виявлявся курс на мілітаризацію народного господарства, створення могутнього військово-промислового комплексу. Змінилося співвідношення між промисловістю і сільським господарством у загальній структурі економіки. Різко скоротились усі види приватного підприємництва. У державі утверджувалася планова адміністративно-командна система.

Слід зазначити, що друга після ленінського «воєнного комунізму» спроба вийти за «стихії ринку» і побудувати народногосподарську систему без товарно-грошових відносин закінчилася так само, як і перша - економічною катастрофою, причому постраждали не структури тоталітарної держави, а суспільство. Iнайбільше - його неорганізована й політично безпорадна частина - багатомільйонне селянство.