Діяльність УЦР навесні - влітку 1917р

Тим дивовижнішим виглядав успіх Центральної Ради у поступовому перебрані верховенства над революційною стихією та спрямування її у річище державного будівництва. Скасування заборон і обмежень, накладених царським урядом на українство, вивільнило велику суспільну енергію. Свідченням потенційної сили українського руху стали 20-тисячна українська маніфестація 12 березня у Петрограді та 100-тисячна демонстрація у Києві 19 березня 1917 р. Вони виявилися наймасовішими та найімпозантнішими з усіх демонстрацій, що з початку революції відбулись у цих обох містах.

Весна - літо 1917 р. в Україні пройшли під знаком «українізації» суспільно-політичного життя. За три весняні місяці Центральна Рада відтиснула на друге місце Раду об'єднаних громадських організацій у Києві, а до кінця літа перейняла керівництво справами у більшій частині України. Влада Тимчасового уряду до кінця весни 1917 р. не виходила за межі Києва.

УЦР розпочала діяльність спробами легітимізувати свою владу. 6-8 квітня 1917 р. під її керівництвом відбувся Всеукраїнський національний конгрес, майже 900 делегатів якого представляли різні селянські, професійні, культурно-просвітні організації, політичні партії, земства і т.п. Конгрес проголосив Центральну Раду верховною національною владою, доповнивши її склад 150 своїми депутатами і підтвердивши основний пункт політичної програми УЦР - здобуття національно-територіальної автономії для України.

Цю вимогу підтримали з'їзди представників найбільших соціальних верств українського суспільства - селян, робітників і військових. Водночас на з'їздах лунали голоси, які не вдовольнялись автономією та вимагали повної політичної самостійності України. Під час Українського військового з'їзду (5-8 травня) виступи були настільки радикальними, що відомий літературний і громадський діяч Володимир Винниченко, котрий представляв Центральну Раду, змушений був просити делегатів лишатися лояльними до російської демократії.

Ситуація загострилася ще більше, коли на початку червня 1917 р. військовий міністр Тимчасового уряду Олександр Керенський заборонив проведення у Києві II Українського військового з'їзду, мотивуючи свою відмову «невчасністю» такого заходу. Вперше за декілька місяців свого існування російський революційний уряд заборонив з'їзд депутатів. Втім, останній таки розпочав роботу, й Тимчасовому урядові не залишилося нічого іншого, як надіслати вітальну телеграму військовому з'їзду. Військові делегати зустріли проголошення телеграми реготом. Резолюція з'їзду закликала УЦР припинити переговори з Тимчасовим урядом і взятися за проведення у життя автономії України. Делегати з'їзду поклялися, що «не вернуться до своїх частин без автономії матері-України».

Опираючись на рішення селянського та військового з'їздів, 10 червня 1917 p. Центральна Рада видала свій I Універсал, у якому проголошувалося: «Однині самі будемо творити наше життя». Незабаром після цього, 15 червня, для виконання рішень УЦР було створено уряд - Генеральний секретаріат на чолі з Володимиром Винниченком. Останній одночасно виконував обов'язки генерального секретаря (міністра) внутрішніх справ. В уряді домінували соціал-демократи: до їх числа належав секретар військових справ Симон Петлюра, секретар земельних справ Борис Мартос, секретар судових справ Валентин Садовський. Українським есерам й есефам дісталося лише по одному портфелю - генерального писаря (Павло Христюк) та секретаря міжнаціональних справ (Сергій Єфремов). Решту міністерств - фінансів, освіти і продовольчих справ - обсадили безпартійні Xристофор Барановський, Іван Стешенко та Микола Стасюк.

Проголошення автономії України було насторожено зустрінуте російськомовним населенням. Відповіді були різними - від зневаги та кепкування до відвертих погроз. Так, після утворення українського уряду російські газети у Києві радили Симону Петлюрі змобілізувати по крамницях усіх олов'яних солдатиків і сформувати з них українське військо, а Сергію Єфремову - нав'язати добросусідські стосунки зі Слобідкою, селом на другому боці Дніпра. Лідери ж російських лівих партій сприйняли I Універсал як зраду, як удар у спину загальноросійської революції. Голова виконкому Ради робітничих депутатів у Києві меншовик Незлобін погрожував, що російська революційна демократія «багнетами відповість на проголошення автономії України», а лідер київських більшовиків Георгій П'ятаков закликав «боротися з шовіністичними устремліннями українців», бо «Росія без української цукрової промисловості не може існувати, те саме можна сказати й щодо вугілля (Донбас), хліба і т. д.».

Дещо пом'якшено відреагував Тимчасовий уряд. У своїй прокламації від 16 червня 1917 р. він умовляв українців не розбивати сили звільненої Росії, чекати на рішення Установчих зборів. Ситуація з Україною не була винятковою - подібне напруження переживав Тимчасовий уряд й у відносинах з Фінляндією і Польщею. На піднесенні перебували національні рухи й інших неросійських народів імперії. Проте поведінка України видалась особливо небезпечною з огляду на її близькість до зони воєнних дій (деякі з лідерів російської революції навіть стверджували, що проголошення I Універсалу є результатом «німецької інтриги»). Водночас це створювало прецедент для критики Тимчасового уряду з боку опозиційних Рад. Перший Всеросійський з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів у своїй резолюції від 22 червня 1917 р. висловив підтримку зусиллям української демократії у справі досягнення автономії для України й вимагав від Тимчасового уряду розпочати переговори із Центральною Радою.

Для врегулювання конфлікту наприкінці червня до Києва виїхала делегація у складі трьох провідних міністрів Тимчасового уряду - Михайла Терещенка, Іраклія Церетелі й Олександра Керенського. Переговори з М. Грушевським, В. Винниченком і С. Петлюрою 2 липня закінчилися компромісом, за яким передбачалося визнання Тимчасовим урядом легітимності УЦР та Генерального секретаріату й надавався дозвіл на організацію окремих українських військових частин. Ціною за досягнення компромісу з українського боку стала відмова від проголошення національно-територіальної автономії. Остаточне погодження справи відкладалося на час скликання Всеросійських установчих зборів.

Умови угоди були оголошені одночасно окремою постановою Тимчасового уряду та II Універсалом УЦР (3 липня 1917 p.). Склад Центральної Ради збільшився за рахунок представників національних меншин, що проживали в Україні. Причому відсоток наданих їм місць (30%) перевищував їхню процентну частку серед жителів України (не більше 20%). До складу Генерального секретаріату ввійшли двоє росіян, два євреї й один поляк. Таким чином, УЦР стала політичним органом нс лише етнічних українців, а й усього населення України.

Юрисдикція української влади уточнювалася «Тимчасовою інструкцією Генеральному секретаріату Української Центральної Ради, затвердженою Тимчасовим урядом», що побачила світ 4 серпня 1917 р. Згідно з нею, Генеральний секретаріат визнавався виконавчим органом Тимчасового уряду, а не Центральної Ради. Вона мала право подавати лише пропозиції щодо його особистого складу, який остаточно затверджувався у Петербурзі. Кількість секретаріатів (міністерств) зменшилась удвічі (з 14 до 7). Відтепер повноваження Генерального секретаріату обмежувалися п'ятьма губерніями: Київською, Волинською, Подільською, Полтавською і Чернігівською (за винятком декількох її північних повітів).

Без сумніву, II Універсал був кроком назад у порівнянні з першим. Його компромісний характер не міг задовольнити обидві сторони. Російські консервативні кола оцінили цей компроміс як перемогу української дипломатії. На знак протесту проти нього з Тимчасового уряду вийшли троє міністрів-кадетів. У самому Києві М. Грушевський і В. Винниченко говорили про значну перемогу, одержану українською стороною після укладення угоди з Тимчасовим урядом. Однак їх опоненти з радикального табору вимагали проголошення державної самостійності. Ці настрої проявились у невдалій спробі перевороту, здійсненого Українським полком ім. Полуботка. У ніч на 4 липня полуботківці намагалися взяти контроль над містом, закликаючи укласти сепаратний мир з Центральними державами і проголосити самостійність України. Повстанців роззброїв інший полк, що зберігав вірність УЦР, а згодом їх відправили на фронт. Прийняття умов Тимчасового уряду викликало також першу міністерську кризу в Генеральному секретаріаті, коли головування навперемінно переходило від Володимира Винниченка до Дмитра Дорошенка. Так у політичних конфронтаціях і суперечках доходило до кінця літо.