Директорія. Відновлення УНР

Від самого початку діяльність нової влади в Україні, що постала 14 грудня 1918 p., була прямою антитезою до внутрішньої політики гетьманського уряду, більшість законів і постанов якого була скасована. Директорія УНР і надалі планувала дотримуватися ліворадикального політичного курсу, тотожного до курсу Центральної Ради, при цьому часто некритично сприймаючи її досвід і повторюючи помилки.

Отримавши владу, Директорія у своїй внутрішньополітичній діяльності зосередила зусилля на вирішенні наступних питань: реалізації ідеї трудових рад (тобто рад представників тих прошарків суспільства, що не експлуатують чужої праці) як основи державного устрою Української Народної Республіки (це рішення було ухвалене на Державній нараді 12-14 грудня 1918 р. Директорії з представниками різних політичних партій); скликання Трудового конгресу - вищого органу законодавчої влади країни, якому Директорія мала скласти свої повноваження (закон УНР від 5 січня 1919 p.); проведення аграрної реформи шляхом ліквідації приватної власності на землю (закон УНР від 8 січня 1919 p.); введення національної грошової одиниці - гривні (закони УНР від 6 і 24 січня); створення Української автокефальної православної церкви (закон від 1 січня 1919р.) тощо.

Визначною подією (але так і не втіленою у життя) стало проголошення 22 січня 1919 р. Акту соборності України - об'єднання УНР із Західноукраїнською Народною Республікою. У галузі зовнішньої політики Директорія, як і попередні режими, налагоджувала стосунки з різними державами, намагаючись піднести авторитет України на міжнародній арені.

Водночас перед проводом УНР постали проблеми, розв'язати які він військово-революційних комітетів. За сценарієм більшовиків з'їзд проголосив встановлення радянської влади в УНР, обравши Центральний виконавчий комітет рад України, який своєю чергою створив Народний секретаріат (український радянський уряд). Обидві структури були маріонетковими утвореннями російського Раднаркому, що дали змогу останньому, формально залишаючись осторонь подій в Україні, подати їх як внутрішній конфлікт між радами робітничих та солдатських депутатів iЦентральною Радою.

У середині січня 1918 р. більшовицькі частини, після захоплення Киркова, Полтави, Катеринослава, розпочали наступ на Київ. 26 січня радянські війська ввійшли в українську столицю, розпочавши там нечуваний терор, жертвами якого за три тижні перебування більшовиків Києві стали 5 тисяч чоловік. Саме червоний терор був основною прикметою першого становлення радянської влади в Україні. Але вже незабаром, коли на допомогу Центральній Раді за умовами Брестського мирного договору рушила німецько-австрійська армія, більшовицький уряд був змушений евакуюватися. 18 квітня 1918 р. Народний секретаріат реорганізовано в Бюро для керівництва повстанською боротьбою в тилу окупантів.

Зазнавши поразки в Україні, радянський режим зобов'язався перед Четверним союзом визнати її як незалежну державу. Та як тільки-но німецьке командування 11 листопада 1918 р. видало наказ про евакуацію Своїх військ зі Східного фронту (а значить - і з українських теренів), того ж дня РНК РСФРР видав директиву - «в десятиденний термін розпочати наступ на підтримку робітників і селян України». 17 листопада з цією метою було створено Українську революційну військову раду, a28 листопада - затверджено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Георгієм П'ятаковим.

На початку грудня 1918 р. російська радянська армія вторглася на українську територію. 3 січня був узятий Харків, куди перебрався Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Керована ним республіка отримала назву Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР), а новим головою уряду став Християн Раковський. Чисельність більшовицьких військ поповнювалася за рахунок повстанських формувань Директорії УНР, які зневірились у її політичному курсі. Вже 5 лютого Червона армія вступила у Київ, а до травня 1919 р. більшовики контролювали майже всю територію колишньої підросійської України.

Основною ознакою другого періоду становлення радянської влади в Україні була політика «воєнного комунізму». Вона полягала у проведенні цілковитої націоналізації всіх підприємств, мілітаризації праці, широкому централізмі, запровадженні продрозкладки, забороні приватної торгівлі, скасуванні товарно-грошових відносин, оплаті праці натуральними продуктами, зрівняльному розподілі й т. ін. Більшовики ставили собі за мету замінити ринкову економіку комуністичним виробництвом, причому ставка робилася на одержавлення всіх галузей господарства.

Проведення політики «воєнного комунізму» на селі, крім виснажливої продрозкладки та заборони торгівлі, означало ще й насильницьку колективізацію селянських господарств - створення радгоспів, комун і артілей, до яких українське селянство не бажало вступати. У відповідь на тиск тоталітарної системи в Україні розгорнувся антикомуністичний селянський рух, що було однією з головних причин падіння тут радянської влади влітку 1919 р.

Утретє владу більшовиків в Україні було відновлено на початку 1920 р. Цього року «воєнний комунізм» не тільки зберіг свої ознаки, aй набув системної завершеності. 3 1920 р. більшовики розпочали мілітаризацію української промисловості - було сформовано Українську трудову армію та запроваджено загальну трудову повинність чоловічого населення. Для керівництва державною економікою в УСРР створено систему виробничих управлінь, главків і центрів. Для проведення продовольчої розкладки (у ході якої разом із хлібом з села викачували м'ясо, яйця, овочі) залучалась армія; як і минулого року, продрозкладка поєднувалась із боротьбою проти ворогів радянської влади. Однак, незважаючи на репресії, політика більшовиків на селі провалилася. Наслідком економічної руйнації українського села стали суспільно-політична криза 1921 р. і голод 1921-1923 pp.