ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНЕ ПРЕДСТАВНИЦТВО УРСР

27 січня 1944 р. у Москві відбувся перший за воєнні роки пленум ЦК ВКП(б), який розглянув і ухвалив пропозицію Ради народних Комісарів СРСР про роз­ширення прав союзних республік у сфері міжнарод­них відносин. 28 січня — 1 лютого 1944 р. тривала X сесія Верховної Ради СРСР, яка прийняла закон про перетворення Наркомату закордонних справ із загаль­носоюзного на союзно-республіканський.

4 березня 1944 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про утворення Народного комісаріату закордон­них справ республіки. Україна невдовзі стає одним із засновників і перших членів Організації Об'єднаних Націй.

За роки війни зрослії міжнародний вплив і автори­тет України, яка не тільки витримала основний тягар ворожої окупації, а й зробила вагомий внесок у бо­ротьбу проти фашистської експансії. Але, як свідчать факти, не це було головною причиною відновлення прав зовнішнього представництва республіки.

Утворення Наркомату закордонних справ УРСР, вступ республіки до ООН були ланками серйозної про­пагандистської акції, що мала переконати усіх в СРСР і за кордоном у реальності існування української Дер­жавності та її суверенітету.

Мета цієї акції: заспокоєння громадської думки і мобілізація сил українського на­роду на завершення війни та відбудову; фактична ней­тралізація підтримки національно-визвольних сил, які боролися за відродження незалежної української дер­жави; стимулювання розколу української діаспори в західних державах.

Перемога у війні ставила на порядок денний вирі­шення територіальних проблем і кордонів.

У цих умо­вах, щоб ще переконливіше для світової громадськості надати територіальним надбанням СРСР характеру не анексій, а «возз'єднань», сталінське керівництво ви­рішило за краще мати реальних суверенних суб'єктів цих «возз'єднань» — Білоруську та Українську РСР, чиї етнічні території певний час перебували у складі Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини. Сам СРСР, до яко­го фактично приєднувались ці «возз'єднані» території, відходив ніби на другий план.

Розширення прав союзних республік у сфері міжна­родних відносин мало, на думку Сталіна, посилити вплив СРСР на світову політику. У серпні 1944 р. на конференції в Думбартон-Оксі (США), де обговорюва­лись проекти майбутньої Організації Об'єднаних Націй, радянський представник А. Громико вніс про­позицію вважати 16 радянських республік членами-засновниками цієї організації. Ця пропозиція була дипломатично відхилена і лише після наполегливого тиску і певних поступок з боку Сталіна на Кримській конференції у лютому 1945 р. США та Англія зобов'я­зались підтримати пропозицію Радянського уряду про прийняття Української РСР та Білоруської РСР у чле­ни ООН. Отже, боротьба за голоси, а значить і вплив в ООН — одна з головних причин відновлення прав зов­нішнього представництва України.

б травня 1945 р. українська делегація прибула до Сан-Франциско на установчу конференцію ООН і ак­тивно включилась у роботу. Д.

Мануїльський очолив 1-й комітет конференції, що мав підготувати текст пре­амбули і першого розділу Статуту — «Цілі і принци­пи» міжнародної організації. Членами різних комісій були й інші представники української делегації — І. Сенін, О. Палладій, В. Бондарчук, М. Петровський, П. Погребняк. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну обрано до складу Економічної і соціаль­ної ради, а у 1948-1949 pp. вона була постійним чле­ном головного органу ООН — Ради Безпеки.

Молода українська дипломатія була досить актив­ною. У липні 1946 р. вона бере участь у Паризькій мирній конференції, у лютому 1947 р. укладає мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією. На Дунайській конференції 1948 p., що розглядала питання про права судноплавства на Дунаї, українська делегація, підтримуючи СРСР, ви­ступала проти збереження конвенції 1921 p., яка за­безпечувала привілейоване становище у цьому регіоні недунайських держав — СІЛА, Англії та Франції.

З березня 1946 р. Уїнстон Черчіль у своїй промові в м. Фултон (США) закликав до «холодної війни» з СРСР. У розпалі «холодної війни» Україна виявила певну дипломатичну активність. Саме у цей період представники УРСР увійшли до Всесвітньої Ради Миру. У вересні 1951 р. у Києві відбулась Перша Українська республіканська конференція прихиль­ників миру. Україна підтримала прохання про вступ до ООН Цейлону та Лаосу. Українські дипломати у 50-х роках працювали у 16 міжнародних організаціях, підписали 60 мирних угод і конвенцій.

Через те, що Україна не була самостійною держа­вою, вона і не могла мати незалежної зовнішньої по­літики. На всій її міжнародній діяльності лежить відбиток чіткої лімітованості, наркомат закордонних справ республіки створювався як зручний і безвідмов­ний додатковий інструмент для здійснення зовніш­ньополітичних намірів керівництва СРСР. Україна фактично ніколи не відхилялась від позицій, які займав СРСР, що закономірно для унітарної держави, де домінує монополія центру на зовнішню політику.

До­говори, у яких було досягнуто врегулювання терито­ріальних проблем і кордонів України з Польщею і Чехо-Словаччиною у 1945 p., підписували представники союзного наркомату закордонних справ, і це вже при наявності наркомату закордонних справ республіки.

Україні формально було надано право встановлен­ня прямих міжнародних відносин, включаючи обмін дипломатичними місіями, але відсутність реального суверенітету, справжньої державності у республіки ро­били це право нездійсненним на практиці. Тому, на­приклад, пропозиції урядів Англії (1947 р.) та Судану (1956 р.) про встановлення прямих дипломатичних відносин з Україною так і залишились без відповіді.