Видатні дослідники історії України та їх погляди

Вивчення історії України почалося давно, однак перетворення історичних знань у науку почалося впродовж XIX ст. Для розвитку наукової історії України в цей час найбільше зробили Микола Костомаров, Володимир Антонович, Михайло Грушевський. У перші десятиліття XX ст. вивчення історії України продовжили М. Грушевський, Д. Багалій, М. Слабченко, Д. Яворницький, Д. Дорошенко, І. Крип'якевич та інші.

Тенденція до денаціоналізації української історичної науки з особливою силою проявилась з кінця 20-х років. Була збудована марксистська схема історії України. Найбільшим доробком (за обсягом) українських радянських істориків є восьмитомна (10 книг) «Історія Української РСР».

Поруч з наявністю багатьох невідомих документальних даних, узагальнень, імен, томи цієї роботи пронизані марксистсько-ленінською ідеологією, яка особливо пишно розрослася в роки брежнєвського правління. Всупереч усьому деякі радянські історики — І. Гуржій, К. Гуслистий, М. Брайчевсь-кий, О. Апанович, Я. Дашкевич, Я. Ісаєвич — писали об'єктивну історію України. У діаспорі історію України розробляли Н. Полонська-Василенко, П. Феденко, Т. Гунчак, О. Пріцак, Л. Винар, 0. Оглоблін, С. Тома-шівський та інші.

Особливістю історії як науки є те, що вона не тільки накопичує факти, а й дає їм оцінку згідно з тією чи іншою історіософською концепцією. Ці проблеми сьогодні є найменш розробленими, а тому найбільш складними для засвоєння студентами.

Наприклад, що таке історія України? Це не тільки історія українського народу, а й половців, держава яких (1050-1240 pp.) зі столицею під назвою Шарукань містилася на території сучасного Харкова. Це й історія Кримськогоханства (1450-1783 pp.). Населення цих двох держав увійшло в український етнос, через те їх територія стала українською етнографічної територією протягом XVI-XX століть. Тому українська історіографія має вивчати минуле всіх людських історичних спільнот і держав, що проживали на сучасній українській території, а не обмежуватись тільки державами українського етномовного кола. Це думка такого відомого історика як О. Пріцак.

Отже, історик княжої доби повинен вивчати не тільки Руську Київську державу, а й Тюрко-Монгольсько-Половецьку державу.

Історик козацької доби повинен паралельно і безсторонньо вивчати як державу Війська Запорізького, так і Кримськеханство. У свій час акад. Б. Д. Греков запропонував відмовитися від традиційного спрощеного погляду на кочовиків як на чисто «зовнішню силу» у відношенні до Русі. Кочові орди у відношенні до Русі виступали то найманцями, то федератами, поступово вростали в щоденний побут шляхом змішаних шлюбів і прийняття християнства.

Завдяки взаємному звиканню йшла зміна політичних взаємовідносин між половцями і руськими людьми.

Доречно було б згадати, що в середині XVI ст. єдиною українською княжою династією після Рюриковичів були князі Ружинські-Половці. Свій родовід вони вели від половецького хана Тугор-Торкана (помер у 1096 p.), тестя київського великого князя Святослава Ізяславича (1093-1113 pp.).

Продуктом культурної інтеграції з Заходом були: Галицько-Волинське князівство, західноукраїнська «гербова» шляхта, козацька станова держава XVII-XVIII століть (Гетьманщина), окрема від цієї держави греко-католицька церква. Це все були унікальні явища у патримоніальній православній Східній Європі. Крім того, другою державою на теренах України в той час було Кримське ханство, подібне за своєю структурою до Гетьманщини.

Кримське ханство виникло завдяки розпаду Золотої Орди, коли частина татарських ханів з дозволу князя Вітовта оселилась у Криму. Місцеве населення, яке складалось з українців, італійців, греків та інших народів, стало основою нової держави. Проживаючи впродовж століть поряд, українці і татари не могли не впливати один на одного. Характерно, що як причини формування, так і причини занепаду у XVIII ст. для обох народів були однаковими. Особливо це стосується 1783 року — часу знищення як козацької держави — Гетьманщини, так і Кримського ханства.

Отже, історія України — це не тільки історія українського народу, а й історія всіх держав і народів, що проживали на її території.