Утворення української народності

За однією з гіпотез, висунутою польським істориком Яном Чекеновським, слов'яни появились за 500 ро­ків до н. е. Наші ж вчені вважають, що вирізнення українського народу з-поміж східнослов'янських на­родів відбулось з XII ст. до кінця XIII ст. Звичайно, не обійшлось без домішок крові інших народів. До­речно звернути вашу увагу, що всяка крапля іншої крові через декілька десятків поколінь розходиться по жилах всього народу.

Кожна сучасна людина лише на часовій глибині 20-ти поколінь (близько 500 років) теоретично має 1 048 576 предків. В середньому піра­міду чисельних залежностей між предками і потом­ками можна перевертати. Зрозуміло, чому в людей, які історично тривало спілкувались між собою, витворюва­лися не лише духовно-психологічні спільні риси, але більшою чи меншою мірою і біологічні (антропологічні). Проте антропологічні риси сучасних українців, як під­тверджують дані антропології, в порівнянні з населен­ням України Х-ХІ століть, суттєво не змінилися.

До­слідження з антропології, — стверджує акад. Ф. П. Шев­ченко, — указують на генетичний зв'язок українців з древлянами, волинянами, тиверцями, полянами, білими хорватами і частково з сіверянами.

Археологами доведено, що протягом 10 тис. років від часів неоліту на нашій території безперервно про­живали люди. В другій половиш цього строку виникла трипільська культура, генетично найближча до матері­альної культури України. Не доводиться сумніватись, що й частина слів того часу дійшла до сьогодні.

Одна з доісторичних назв, збережена в усній тра­диції та працях арабських і грецьких авторів, — сло­в'яни. Слов'яни займали значну територію Європи і, вільно спілкуючись між собою, інших людей звали німцями, прирівнюючи їх нерозуміння до німоти. Сила зрозумілого слова поширювалась на різні реалії. Дніпро, скажімо, звався Славутою чи Славутичем. У писемних джерелах зустрічаємо Славутич і словєнє. Останнє слово в сучасній російській мові знайшло гра­фічну фіксацію через звук —а—.

У найменуванні народів світу існують самоназви. Так, грузини звуть себе сакартвелами, угорці — ма­дярами, германці — дойчами, фінни — суомі, кам­боджійці — кхмерами і т. п. Два тисячоліття нової ери висвітлили багато інших назв слов'янських племен, які, за словами літописця, «прозвашася имены своими, гдъ съдщи на которомъ мъсте».

Ці етноніми досить прозорі: бужани — мешканці узбережжя Бугу, древ­ляни — мешканці лісів, дреговичі — прип'ятських боліт, поляни — безлісих просторів, сіверяни — півночі Ліво­бережжя. А в уличах можна вгадати бджолярів, що про­живали на берегах Бугу. Правда, про них ще кажуть, що вони угличі — тобто ті, що живуть в куті (углу).

Якщо тиверці жили понад Дністром, а їх назва по­в'язана з можливою назвою цієї ріки Тивр, яка має ін­доєвропейський корінь зі значенням «швидкий, різкий», то дуліби втратили семантику власного найменування, але їх географія засвідчується існуючими зараз кількома селами Дуліби у Волинській, Львівській, Рівненській, Тернопільській областях. Цікаво, що тут нараховується понад сто населених пунктів з компонентом Воля (Во-лиця). Є підставивважати, що сюди втікали селяни від закріпачення, засновуючи поселення з промовистою назвою, а навколишня територія стала зватись Волинь. А її мешканці — відповідно волиняни.

Подібним чином утворилася назва Слобожанщина в східній частині України, хоч формант слобода наяв­ний у десятках ойконімів майже всіх областей. До­нецька ж земля дала ще не зовсім сформовану фоне­тично назву донеччани. Ще одна загадкова назва — родимичі. Можливо, це умовна назва смоленських та чернігівських земель, де підкреслена їх спорідненість.

Час вносить зміни в усі сфери життя суспільства. На зміну одним назвам приходять інші. Лісова час­тина українського і білоруського пограниччя стала Поліссям, а и жителі — поліщуками. Заселена україн­цями брестська земля складається з пінчуків — жителів узбережжя р. Піна. Про це теж нагадують м. Пінськ та прізвище Пінчук.

Долина Дністра від Тернополя до Вінниччини за­кріпила за собою назву Поділля з жителями подоля­нами. Що стосується буковинців, то їх території таку назву дало букове дерево.

Карпатський регіон, який разом з Буковиною вісім століть був у відриві від основної території України, заслуговує особливої уваги. Тут збереглися надзвичайно цікаві явища.

Назви населених пунктів (Рава Руська, Русава, Русаки, Русин, Русів, Руська, Руське Поле, Русь­кий Мочар, Руські Геївці та ін.) і жителів — русин, руснак — збереглися з того часу, коли наша земля називалася Русь. А про що нагадують назви гуцули, бойки, лемки? Гірський житель — гуцул — міг одер­жати свою назву від вигуку — «гуц!». Хоч не виклю­чено запозичення з румунської мови — hotul — злодій, розбійник, опришок. Етнічна група бойків одержала свою назву за ствердну частку — лбоє» — так, звичайно, дуже поширену в місцевій говірці. Те ж саме сталося і з лемками, які у значенні лиш, тільки вживалт слово «лем».

Не можна не згадати ще один карпатський етнос ембріональних слов'ян — даків, що з завоюванням на початку нашої ери римлянами земель аж до Пруту були асимільовані, однак залишили в мові, що тепер зветься румунською, відчутну частку свого словника. Ствердне слово *да* в тому числі. За аналогією з бой­ками та лемками даки одержали свою назву завдяки наведеному ствердному слову.

Щодо самої назви Україна, то вперше етнонім «Ук­раїна» вже звучить у 1187 р. в давньоруському літо­писі, а потім у 1213 р. і т. д. З початку XIV ст. поряд з етнонімом «Русь» появився етнонім «Мала Русь». Уперше це сталося в 1335 р. в грамоті Юрія II — царь Малої Русі (латинською мовою). Іван Вишенський у 90-х роках XVI ст. в роки підписання Берестейської унії вживав цю назву. А потім російські царі стали вже десь зневажливо називати Україну «Малая Русь», «Ма­лоросія», а жителів — малоросами. Хоча якраз місцеве, корінне населення України так себе не називало.

Польський хроніст XVII ст. Грондський, російські історики XIX ст. СМ. Соловйов, В. Ключевський та інші вважали, що Україна є синонімом слова «окраї­на». Тобто, якщо дивитись на неї як з боку Росії, так і з боку Польщі. А М. Г. Чернишевський в одній статті про Польщу, шукаючи, де кінчається Росія і починаєть­ся Польща, зовсім згубив Україну.

Він писав про Ук­раїну так: там на заході, де закінчується Росія, — починається Польща, а там на сході, де закінчується Польща, починається Росія.

Після татаро-монгольського завоювання Північно-Східної Русі західні і південно-західні руські землі, що ввійшли до складу Великого князівства Литов­ського, були економічно і політично відірвані від реш­ти руських земель. Тривале відокремлення від реш­ти Русі, ізольоване існування південно-західних її частин з їх місцевими особливостями і зв'язками ста­ло одним з факторів утворення української народ­ності.

Процесу оформлення української народності спри­яло те, що в кінці XV ст. всередині південно-західних руських земель стала щезати економічна роз'єднаність, посилились економічні зв'язки, утворились місцеві політичні центри. Зростання економічних зв'язків між окремими землями та їх політичне спілкування були основою формування української народності, ство­рення її спільної території, виникнення притаманних їй особливостей господарського життя, мови, побуту, культури та мистецтва.

На основі старих місцевих говірок складалась ук­раїнська мова з її фонетичними і морфологічними особ­ливостями, відбувався процес оформлення української культури. Приблизно з цього часу можна говорити про українську народність як про особливе історико-культурне і етнічне утворення, що виросло на грунті східного слов'янства.

З усього сказаного можна виокремити певні етапи формування українського народу:

1-й етап — вирізнення українського народу з-поміж східнослов'янських народів з XII ст. до кінця XIII ст.;

2-й етап — формування українського народу з його чіткими етнокультурними рисами в XIV ст. — 1569 p.;

3-й етап — з 1569 р по 1648-1657 pp. український народ сформувався на феодальному етапі свого роз­витку.

загрузка...