Українські політичні партії напередодні війни

Становище в українському громадсько-політичному русі напередодні Першої світової війни було склад­ним. На Наддніпрянській Україні в громадському і політичному житті, в основному, домінують течії та ідеї соціалізму та демократії, які значно підривали сили національного руху, розчиняли його в російських пар­тіях, шовіністичних, як виявилося потім.

Невиразні ук­раїнські партії соціалістичного і демократичного спрямування домагалися тільки соціальних реформ, які б поліпшили економічне життя суспільства. Часом це були радикальні, революційні заклики до змін всього суспільного ладу, але з позицій загал ьноросійських. У національному ж питанні обмежувалися вимогами автономії в складі Росії. Роль цих молодих українсь­ких партій у російській революції 1905-1907 pp. була малопомітною. Загалом, український рух не спромігся висунути безкомпромісної самостійницької ідеї. Ця слабкість була обумовлена ще й тим, що його провідни­ки постійно гасили в народі думки і почуття неприми­римості до імперіалізму Росії. Вони наполегливо пере­конували всіх, що українці є «мирні» і «тихі» і не повинні не любити своїх приручителів. Це дуже збива­ло політичну активність народу.

Проте, всупереч усьому, саме тут, у Східній Україні в той час активно розвивається ідея українського націо­налізму. Головним її апологетом після М. Махновсько­го стає молодий публіцист з півдня України, з Мелітопо­ля, Дмитро Донцов. У молоді свої літа він був членом РУП і УСДРП, За революційну діяльність Д. Донцов потрапляє до тюрми, потім він змушений був емігрува­ти. Популярні ідеї соціал-демократії не заслонили перед ним головного — національної ідеї. Він актив­но друкується в той час. Уже тоді цей талановитий теоретик виявив і піддав критиці головну, типово «малоросійську» хворобу — «москвофільство'*. Не­зрозумілий, безпідставний культ Росії, її культури був поширений у той час у всіх верствах українського гро­мадянства. Його фальш і кончу потребу ідейної само­стійності доводить Д. Донцов у брошурі «Модерне мос­квофільство» (1913 p.).

Того ж року на студентському з'їзді у Львові Д. Дон-цов, тоді вже популярний і авторитетний політик і публіцист, виголошує свою знамениту промову «Су­часне політичне положення нації і наші завдання». Це був бойовий маніфест нової хвилі українських націоналістів, в якому думки про українську са­мостійність звучали переконливо і доречно. З цього часу Д. Донцов стає ідейним вождем ще молодого ук­раїнського націоналістичного руху. Самостійницька ідеологія почала знову піднімати голову. Тільки рані­ше (РУП, «Самостійна Україна») вона була лише ідеалі­стичним поривом, що базувався хіба тільки на історич­них традиціях. Тепер же вона набирає конкретніших форм, спираючись на сили, ворожі російському націо­налізмові. Цими силами були німецький і австро-угорський імперіалізм. Цей момент був найбільш ха­рактерним для нових сепаратистських течій. Вимоги цілковитої відокремленості від Росії відрізняли ті течії від програм мефодіївців і драгоманівства.

Та найяскравіше проявився український політич­ний рух у період між 1905 і 1917 pp. у двох організаціях — в ТУП та УСДРП.

ТУП було в кон­такті з російською ліберальною опозицією (кадета­ми). Майже щороку відбувалися нелегальні з'їзди цієї організації, на яких обговорювалися політичні та культурні проблеми.

Провідниками ТУПу були: М. Грушевський, Є. Чикаленко, С. Єфремов та ін. ТУП належало до утвореного в 19Н р. всеросій­ського товариства автономістів-федералістів різних народів Росії. На виборах у Думу ТУП блокувалося з російськими кадетами. Кадети, в свою чергу, пе­ред 1912 р. зобов'язалися перед українськими ви­борцями обстоювати в Думі впровадження початко­вої, середньої і вищої освіти в Україні рідною мовою.

Відносини між ТУПом і кадетами були на диво тісні. Деякі тупівці були навіть членами російської кадетської партії, але не навпаки. Перед своїми вис­тупами в Думі депутати від кадетів зверталися до діячів ТУПу за інформацією, якщо в Думі порушувалося ук­раїнське питання.

Обережна тактика діячів ТУПу дала змогу цій організації зберегти свій політичний провід від пере­слідувань властей аж до 1915 р. Щоденна газета »Рада», хоч іноді і в дуже лояльному тоні, зазначала позицію поміркованих елементів українського громадянства. Вплив ТУПу та його преси ширився в основному се­ред української культурницької інтелігенції.

Як тільки почалася війна Росії з Австрією, то зараз же на Наддніпрянській Україні була заборонена вся українська преса. Російська влада навіть не зважала на те, що, наприклад, єдина щоденна українська газета «Рада» закликала українців боронити російську дер­жаву від зовнішніх ворогів. Та ні лояльність українсь­кої преси у відношенні до влади, ні вузька її цілеспря­мованість не спасли наші газети від закриття.

Коли делегація з України звернулася було на по­чатку війни до міністра Сазонова зі скаргою на за­криття владою місцевих газет, то міністр відповів, що саме тепер прийшов відповідний час на те, щоб покла­сти кінець українству.

Дуже велика культурно-національна робота була проведена українськими соціал-демократами. На жаль, ефект від політичної діяльності був набагато меншим. Та про це далі. Під назвою РУП, а потім УСДРП ук­раїнська соціал-демократія перша понесла в широкі маси і розповсюдила серед них політичну і економічну літературу українською мовою, видавши кілька десятків популярних брошур на різні теми, цікаві за змістом І доступні за формою, а також масу відозв, не кажучи вже про такий орган для селян, як газета «Селянин». Своєю культурною роботою ця партія переважала інші подібні організації українського громадянства, більш ніж вони, сприяла піднесенню культурно-національної свідомості українського народу.

Перед УСДРП в її роботі серед міського пролетарі­ату, що легко піддавався русифікації, стояла стара про­блема цілого українського визвольного руху — бороть­ба за національну свідомість українських робітників, Тижневик «Слово», що виходив у Києві під редакцією С Петлюри та В. Садовського, припинив своє існуван­ня влітку 1909 р. У цей час почалося пожвавлення революційного руху серед українського студентства. У цьому ж році у Львові відбулася всеукраїнська на­рада соціал-демократичних організацій студентства вузів Києва, Москви та Санкт-Петербурга.

Найбільшим результатом цієї наради став випуск легальної диску­сійної газети під назвою «Праця* у Львові. У 1913 p., знову таки ж у Львові відбулася ще одна всеукраїн­ська студентська нарада.

А тим часом УСДРП мусила виробляти цілу куль­турну програму для робітників. Лев Юркевич писав у газеті «Робітник», що виходила у Львові, про таке завдання партії: «Для дійсної націоналізації нашого робітництва мало що говорити й писати до нього українською мовою та доводити необхідність авто­номії І боротьби за неї.

Треба заохотити робітників добре пізнати історію нашого народу взагалі та істо­рію його минулої і сучасної визвольної боротьби. Тре­ба навчити робітника почувати себе українцем, бути людиною національно свідомою і освіченою».

Л. Юркевич виробив таку приблизно схему націо­нальної пропаганди УСДРП: ^Робітнику/ Ти належиш. до української нації, нації пригніченої і безправної. Отож спізнай себе її членом та зрозумій, що твоя нація доти буде в неволі, доки члени її мовчатимуть і рабсъки терпітимуть національне знущання. Як свідомий член нації, ти запалишся непереможною хіттю боротьби проти національного утиску; але як робітник, ти підеш проти всяких утисків і захочеш піти рішучою війною і в згоді з робітниками всього світу проти пан­ства взагалі, а перш-за все проти свого панства, до якого ти почуваєш особливу зненависть через його рабську здібність терпіти національний гніт, що всією силою падає на твої робітничі плечі».

Як бачимо, українській соціал-демократії довелося боротися за національне усвідомлення українського робітництва, а тому значна частина енергії партії ви­трачалася на ту роботу, яка перед соціалістами інших країн Європи зовсім не стояла. «Робітничий прапор», орган УСДРП, що виходив з 1915 р. у Софії, писав про двоїсте завдання соцдемів в Україні: ('Соціалісти, во­лею-неволею, мимо класової політики все були речни­ками й найактивнішими борцями за загальнонаціо­нальні постулати. Не було іншої сили політичної, яка б ці постулати винесла на широку арену жит­тя».

У той же час в Україні не було кому зробити заяву про стан справ і про позицію українців у війні, бо лідер української інтелігенції М. Грушевський зна­ходився в Карпатах на лікуванні. Становище врятував Симон Петлюра. Він виступив у Москві в редаговано­му ним же українському журналі «Украинская жизнь» зі статтею-відозвою «Війна і українці».

У ній він ви­словив відношення журналу і української інтелігенції в Росії до війни. І хоч відозва С Петлюри була витри­мана в дусі толерантності і патріотизму, це не вряту­вало «Украинскую жизнь» від закриття.

Українських соціал-демократів тривожили плани і наміри царату стосовно українського руху. У відозві до Конгресу Соціалістичного Інтернаціоналу в Базелі в 1913 р. вони писали: «...Царат бачить в Галичині огнище українського життя, якого іскри перелетять на російську Україну і спалять трухлий будинок ца­рату.

...Тому немає ніякого сумніву, що з вибухом війни Галичина буде першою ціллю російських армій. Ми не знаємо, кому послужить воєнне щастя, але сама мож­ливість анексії Галичини дає нам досить підстав, щоб найенергійніше протестувати проти війни... І хоч ми протестуємо проти війни, однак торжествен­но заявляємо при цім, що в разі воєнного конфлікту між Австрією та Росією нашим першим завданням буде боротися проти нашого споконвічного ворога, про­ти російського царату».

Погляд української соціал-демократії щодо такти­ки в разі воєнного конфлікту між Австрією і Росією поділяли всі українські партії в Галичині й на Буко­вині. Український рух у Галичині здобував нові по­зиції на полі політичнім і господарськім. У 1914 р. була зроблена зміна виборчого закону до галицького сейму, українці на підставі цієї реформи мали право на 60 мандатів в парламенті. Це свідчило про те, що українці у Австрії добилися успіху, спираючись на свої власні сили, і були певні, що незабаром виборють собі і автономні права.

У Європі перед 1914 р. «пахло порохом». Австрій­ські українці, що звикли до вищих форм національ­ного життя, зі страхом дивилися на можливість опи­нитися в межах царської Росії, де політично і націо­нально гинула основна маса українського народу.

А в цей час відбувалося польсько-російське зближен­ня у Львові: перед самою війною намісник Галичини Коритовськии приймав кореспондента російської чор­носотенної газети «Новое время» і запевняв його, що москвофільська партія може знайти для себе умови вільної пропаганди в Галичині.

З антиросійськими настроями в Західній Україні мусила рахуватись Росія, яка боялась розповсюджен­ня «мазепинської зарази» з Галичини на всю Украї­ну. Цей страх призвів до того, що загарбання Галичи­ни стало однією з найважливіших цілей російської дипломатії. Таким чином, українська проблема ста­ла міжнародним питанням, розв'язання котрого за­лежало від сили Австро-Угорщини та її союзників — з одного, а Росії з союзниками — з другого боку. На найближчий конфлікт між тими двома силами і роз­раховували українські автономісти, під знаком цього майбутнього конфлікту і склалась їх програма.

Значення українського питання для Європи скоро зрозуміли в обох політичних таборах. Майбутнє україн­ського національного руху залежало тепер від того, чи Росія розтрощить Австро-Угорщину і добереться до Адріатики і Дарданелл, чи навпаки — вона сама, як тоді писала преса, «зістане відперта за Дніпро». У повній відповідності зі значенням цієї дилеми для Антанти і Центральних держав формувалося також їх відношення до України.

загрузка...