ТИП ДЕРЖАВНОСТІ

Ще князь Святослав, батько кн. Володимира, почав реформувати органи адміністративно-територіального управління Київської Русі. Суть їх полягала в тому, що в руські волості і землі великий князь київський по­чав призначати своїми представниками найближчих ро­дичів. Вони повинні були здійснювати на місцях усі судові, фінансові й військові функції великого князя. Рання смерть князя Святослава перервала проведення цієї реформи. Суть адміністративної реформи поляга­ла в ліквідації племінних князівств. Вождів і князів племінних князівств замінили намісники великого кня­зя — його сини і старші дружинники, які були відіслані у волості «на кормление», як платню за службу.

Адміністративна, воєнна і судова реформи кн. Во­лодимира. З часом реформу Святослава продовжив його син, великий князь київський Володимир. Йому вдалося завершити цю реформу. Територія держави була поділена на волості й уділи. Усі 12 його синів були призначені ним в найбільші волості Русі як пред­ставники центральної влади. Тип державності, який установився в результаті цієї реформи, проф. О. Пріцак називає патримоніальним. Це означало, що держав­на вляда, економіка, культура були монополією князя та династії, яку він очолював, і ними ж контролювалась.

Склалося ж так тому, що і джерело української хрис­тиянської культури, Візантія, була також патримоні­альною державою. У таких обставинах неможливо було в княжу добу створити провідну верству (цілий пану­ючий клас), співучасника влади із володарем та по­літичну культуру правлячої елітя.

І таким цей лад був тому, що великий князь одно­часно був і главою династії, який ділився своєю вла­дою з членами сім'ї. У випадку вимирання династії, або за умови воєнної поразки держави остання щеза­ла з політичної карти світу.

Воєнна реформа кн. Володимира була спрямована на зміцнення оборонного потенціалу Русі. Суть її полягала в ліквідації племінних воєнних об'єднань і злитті воєнної системи з системою феодального зем­леволодіння.

Судова реформа передбачала вдосконалення зви­чаєвого права під назвою «Закон руський» і пристосу­вання його до сучасних умов. Малось на увазі, що ініціа­тива і право в проведенні судочинства на всій території держави повністю переходили до рук великого князя. За правління кн. Володимира остаточно сформува­лись Руська держава і її територія. Володимир фак­тично завершив процес збирання земель. На заході Русь сягала Карпат, а на сході — Волги, на півночі вона починалась на берегах Балтики і простягалась до берегів Чорного моря. Після цього територія Русі вже не збільшувалась.

З падінням Хазарського каганату та виходом пе­ченігів до кордонів східнослов'янських земель поча­лось відселення слов'янського населення у внутрішні райони. Літопис засвідчує, що в ті часи кн. Володи­мир будує нові та реконструює старі фортеці по Десні, Ворсклі, Трубежу, Сулі. Археологічними роботами встановлено, що Посулля стало південно-східним ру­бежем Київської Русі.

Відцентрові сили у вигляді племінних князівств Прикарпаття (білі хорвати) ще пробували відокреми­тись від Києва. Але це була остання така спроба, яку кн. Володимир задавив у самому її зародку. Як писав С. М. Соловйов, кн. Володимир у 992 р. ходив з єпис­копами в землю Червенську, навчав, хрестив людей і збудував місто і дерев'яну церкву Богородиці. «Хо­дити в землі» — в ті часи означало зовсім не візит миру і дружби.

Незадовго до своєї смерті, в 1015 р., кн. Володимир зіткнувся з неймовірними труднощами в управлінні зібраними землями. Його власної дружини вистачало лише для завоювання. Для утримання ж старих і но­вих підданих у покорі війська не вистачало. Увесь час діяли вже згадувані відцентрові тенденції. Новгород, Полоцьк, Червлена Русь та інші землі час від часу намагалися відділитися від Києва. Посилаючи в ті землі воєвод на замирення, великий князь ризикував тим, що й воєвода міг стати зрадником і приєднатись до сепаратистів та піти війною на Київ. Тому-то за Володимира зміцніла система роздачі уділів синам.

Русь за кн. Ярослава. Боротьба з розбратом і се­паратизмом. Серед 12-ти синів Володимира нам ціка­вий буде Ярослав, який княжив у Новгороді. Він упер­ше згадується в літописах як бунтівник, який виступив проти батька. Друга дійова особа — це ще один син кн. Володимира і молодший брат Ярослава кн. Мстис­лав. Від взаємовідносин між ними залежав далі пе­ребіг усього політичного життя держави.

Проте не втратили надії захопити великокнязівсь­кий стіл і решта братів.

Улюбленими дітьми кн. Во­лодимира були його сини від іншої жінки — підліток Борис і малий Гліб. Кн. Володимир ненавидів свого старшого сина Святополка, спадкоємця престолу. Свя-тополка звали «сином двох батьків», тому що Володи­мир захопив у полон і одружився на вже вагітній жінці вбитого ним брата Ярополка.

Святополк енергійно налагоджував зв'язки і з пече­нігами, і з поляками. Мабуть, його можна назвати пер­шим руським «західником». Своїм духівником Свя­тополк обрав єпископа Колоберезького — німця Рейберна, але це трагічно скінчилося для обох. Кн. Во­лодимир посадовив і німця, і княжича до буцегарні, з якої єпископ уже не вийшов. Крім того, кн. Воло­димир збирав військо, щоб поквитатись зі своїм си­ном Ярославом.

Після смерті кн. Володимира у воєнному поході проти печенігів був кинутий напризволяще його улюб­лений син Борис. У Києві натовп звільнив з тюрми Святополка і проголосив його великим князем.

Зі сказаного видно, що гору почали брати відцент­рові сили. Справа йшла до війни, особливо жорстокої тому, що вона стала братовбивчою. Незабаром це про­явилось у точно виконаному наказі кн. Святополка вбити своїх малолітніх братів Бориса і Гліба, за що він був прозваний Окаянним. Він же наказав також вби­ти і дорослого брата Святослава, князя древлянської землі.

Ця війна, що розпочалась у 1015 р. з ініціативи кн. Святополка Окаянного між ним і братом кн. Яро­славом, ослабила державу. Як зазначає М. Костомаров, в одну з п'ятниць 1019 р. відбулась кривава січа між братами. Війська кн. Святополка були розбиті, а сам він утік з поля бою. Невдовзі, приголомшений розгро­мом і втратою влади, кн. Святополк помер на чужині. Місце його поховання невідоме.

Після перемоги над братом великий князь київ­ський Ярослав був змушений наново приборкувати бунтівливих удільних князів, які відокремились від Русі. Для цього він повинен був витримати жорстоку і вперту боротьбу зі своїми родичами. Так, племін­ник кн. Ярослава полоцький князь Брячислав погра­бував Новгород. Кн. Ярослав відбив у нього полоне­них, проте війна не вщухала. Біля Суздаля піднялись волхви.

«Була смута велика», приборкана тільки в 1024 р. Тим часом відокремились в'ятичі, знову при­єднані вже тільки кн. Володимиром Мономахом. їх приклад наслідували сіверяни. Цим не забарився ско­ристатись брат великого князя Мстислав.

У 1023 р. «пішов Мстислав на Ярослава з хазара­ми і касогами». У літописній традиції ініціатива зав­жди належить князеві, а вплив радників і тиск гро­мадської думки ігноруються. Та в цьому випадку точніше було б сказати, що на Русь пішли війною ха­зари і касоги, а щоб привабити на свій бік частику русів, привели з собою кн. Мстислава.

Отже, восени того ж року, вночі, під час сильної гро­зи, біля м. Листвена на сіверській землі зустрілись скан­динави кн. Ярослава зі степовиками кн. Мстислава, «і була січа велія».

З боку Мстислава першими в бій вступили сіверяни, а хазари і касоги, з якими при­йшов кн. Мстислав, були залишені в резерві. Пере­можцем з цієї битви вийшов кн. Мстислав. Кн. Яро­слав, потерпівши поразку, сховався в Новгороді.

Проте кн. Мстислав не скористався можливістю зайняти великокнязівський стіл у Києві. Навпаки, він попросив у переможеного кн. Ярослава миру. Що його спонукало до цього?

У літописі цитуються слова кн. Мстислава, сказані ним після битви; «Хто цьому не зрадіє? Ось лежить сіверянин, ось варяг, а своя дружина ціла?». Цинізм князя засвідчив сіверянам, що їх не звільнили від влади ве­ликого князя, а просто використали. Такі стосунки з союзниками тоді були зазвичай. Та як покаже час, та­кими ж вони часто-густо залишались і в майбутньому. Ті з сіверян, що залишились живими, були ображені в найкращих своїх почуттях, а без їх підтримки кн. Мстислав і мріяти не міг про те, щоб зайняти Київ.

Тому кн. Мстислав, як молодший брат, став просити миру у кн. Ярослава. Визнання в ті часи себе молод­шим братом означало прояв покори і перехід удільного князівства, яке перед тим відділилось від держа­ви, на права автономії. Фактично ж кн.

Мстислав був разом з кн. Ярославом співправителем Русі. Усе скла­лось у відповідності з пропозицією кн. Мстислава: «Ти, старший брат, сиди в Києві, а мені нехай зали­шиться лівий бік Дніпра!».

Після замирення з старшим братом кн. Мстислав жив в основному в Чернігові, зрідка наїжджаючи в Тьмутаракань, якою він теж володів. По своїй смерті він не залишив спадкоємців, тому кн. Ярослав знову почав одноосібно правити Руссю. Кн. Ярослав з задо­воленням поміняв буйний Новгород на культурний Київ. Проте він вжив превентивних заходів на раху­нок можливої змови проти нього. Яких саме, ви зараз узнаєте.

У війні з братами у кн. Ярослава був союзником його дядько Коснятин Добринич. Щоб і цей родич не став черговим суперником у боротьбі за владу, кн. Яро­слав його нейтралізував. Як сказано в Софійському пер­шому літописі, вразневася на нь великий князь Яро­слав и поточи й в Ростов (на землях племені меря — Л. К., Б. В.) и на 3-е лето повеле его убити в Муроме на реце на Оце». Єдність держави була досягнута завдяки угоді між Новгородом — са;остійною землею з вічо­вим управлінням, де був сильні л вплив язичників, Киє­вом — столицею Русі і Черніговом — містом з замож­ним і войовничим населенням. Усяка угода є за своїм характером компромісною. Такою була й ця угода, що базувалась на визнанні окремими областями Русі вла­ди над собою великого князя київського.

Подальше зміцнення держави, кн. Ярославом Муд­рим. Після замирення бунтівливих родичів кн. Яро­слав міг нарешті зайнятись проблемами біжучими, хоча від цього вони не були менш важливими. Він розши­рював область руського впливу, продовжуючи справу всіх своїх попередників — тобто збираючи землі.

Інак­ше кажучи, підкоряючи інші племена. Кн. Ярослав підкорив чудь, а на їх землях побудував місто Юр'їв, назване так за його християнським ім'ям. Він також здійснив воєнні походи на ятвягів і Литву та обклав їх даниною. Кн. Ярослав остаточно закріпив за Руссю червенські міста тим, що породичався з польським князем Казиміром і, в свою чергу, допоміг останньому підкорити Мазовію.

За кн. Ярослава відбулась остання війна з Візантією. Правда, вона слави руським воїнам не принесла, бо вони потерпіли в ній поразку. У 1046 р. був підписаний мир, закріплений шлюбом сина Ярослава з донькою візан­тійського імператора Константина Мономаха.

Більш всього кн. Ярослав відомий вдячним своїм нащадкам як будівничий. Єдиною будівлею XI ст., яка збереглась й посьогодні, є збудований кн. Ярославом храм св. Софії. Храм залишився зразком візантійсь­кого зодчества в цілій Європі. Збільшення єпископсь­ких кафедр вимагало запровадження митрополії або головної кафедри. Початок руської митрополії було покладено одночасно з заснуванням св. Софії. За Ярос­лава ж першим руським митрополитом став Іларіон, а до цього главу церкви присилали з Константинополя. Наступним за Іларіоном митрополитом був Єфрем, теж родом русин.

Час княжіння Ярослава ознаменувався розповсюд­женням християнської релігії в усіх руських зем­лях. Тоді ж виросло покоління тих дітей, яких ще кн. Володимир віддавав в «навчання книжне». Ярос­лав продовжив батькову справу тим, що зібрав в Нов­городі 300 дітей у старост і попів і віддав їх «вчи­тись книгам».

Активізація зовнішньополітичної діяльності, до­мінування дипломатії над зброєю, свідченням чого є численні шлюби членів сім'ї Ярослава Мудрого з представниками правлячих династій Заходу, харак­теризували часи його подальшого правління.

Руська держава в другій половині XI — на по­чатку XII cm. Власність на землю на Русі., явилась лише в другій половині XI ст.

А до того вся земля в державі вважалась «княжою та Божою». І все ж ко­лективна власність на землю ще за часів кн. Володи­мира поступово змінювалась на індивідуальну. Сприя­ла цим позитивним перетворенням структури влас­ності, на думку Б. Рибакова, прогресивна феодальна верства — земське боярство. Розрив, який ставав по­мітним в другій половині XI ст., між продуктивними силами, що продовжували розвиватись, і політичною формою, яка тимчасово гальмувала нормальний розви­ток феодального класу, був усунений боярством. Ста­лося це тому, що воно сприяло створенню в територі­альних рамках давньоруської ранньофеодальної імперії півтора десятків самостійних князівств.

Величезні розміри Київської Русі не давали змоги налагодити нормальний спосіб феодального виробниц­тва. Це завдання виконали у своїх землях незалежні давньоруські князівства.

Поява цих князівств-держав знаменує початок періоду зрілого феодалізму на Русі.

На початку XII ст. в Київській Русі вже закінчив­ся процес створення складної драбини феодальних відносин: великий князь, місцеві князі, бояри, боярські слуги. Міжкнязівські стосунки будувалися на основі розвинутого сюзеренітету-васалітету.

Весь феодальний клас, незважаючи на свою складну багатоступінчату структуру, у відношенні трудового населення виступав як згуртоване єдине ціле. У пер­шу чергу це стосується княжого роду — він відріз­нявся особливою кастовістю, незважаючи на постійні внутрішні усобиці. Ці усобиці в середовищі князів не заважали їм моментально згуртовуватись, коли мова йшла про придушення народних повстань чи про по­карання непокірного васала.

Тріумвірат Ярославичів. По смерті кн. Ярослава Мудрого кожному з п'ятьох його синів залишився ок­ремий уділ. Ізяслав, Святослав і Всеволод, утворивши тріумвірат, двадцять років правили Руссю. У справі спад­кування Ярослав утвердив принцип сеньйорату, тобто прав найстаршого в роду.

Усі сини повинні були по­важати старшого брата — великого князя київського і разом з ним правити всією Руського державою. У разі смерті київського князя його місце посідав найстарший віком брат. Сини князя, які не досягли князівства, називалися ізгоями, їх позбавляли прав на землю. Це були безробітні князі-ізгої. Ними ста­вали ті з них, чиї батьки вмерли, не дочекавшись чер­ги сісти на золотому столі київському. Для них не було місця в житті, тому що вони не могли бути навіть удільними князями в маленьких городках не інак­ше, як з милості своїх щасливих родичів. В іншому випадку їм загрожувало вигнання у Візантію чи навіть смерть. Таким чином, енергійні ізгої мимо­волі ставали ворогами суспільства. Через це в другій половині XI ст. на Русі стало неспокійно.

Закон про ізгоїв звучить так: «Изгоев трои: поповс­кий сын грамоте не выучится, купец одолжает, смерд от верви отколется, а есть и четвертое — аще князь осиротеет». Смисл закону — в утриманні людей у свое­му соціальному стані з загрозою позбавити права жит кожного неповноцінного. Тобто, якщо син священни ка схильний до воєнної служби (Олекса Попович), ч селянин вирішив присвятити себе боротьбі з розбій­никами (Ілля Муромець), чи купець, ризикнувши на далеку подорож, потерпів катастрофу на морі (Садко) і збанкрутував, то він не є доблесним невдахою, а став ізгоєм без права на життя. Отже, система сеньйорату не витримала випробування життям і була однією з причин усобиць, ослаблення, а згодом і розпаду Русь­кої держави.

Для згуртування князів у боротьбі з половцями і для ліквідації суперечок між ними за батьківський спа­док у 1097 р. в Любечі з ініціативи Володимира Мо-номаха було скликано з'їзд усіх князів. На цьому з'їзді було змінено принцип спадкоємності, ліквідовано сеньйорат.

«Кождо да держит отчинну свою» — постановили князі, розпочавши, таким чином, поділдержави на окремі князівства.

Отже, на Русі почала зароджуватись індивідуальна земельна власність. Ще в «Руській Правді» такий спосіб власності не був за­фіксований. Але вже «Правда Ярославичів» у 1072 р. свідчить про наявність князівського землеволодіння. А вже в «Поширеній Правді» кінця XII — початку XIII ст. є очевидні докази наявності боярського земле­володіння. У літописах же перші відомості про князів­ську форму власності датуються кінцем XI, а про бо­ярську — початком XII ст.

Зі смертю останнього з Ярославичів боротьба за ве­ликокнязівський стіл набирає загрозливого характе­ру. У Києві почались заворушення на економічному грунті. В 1113 р. вибухнуло повстання, в місті поча­лись грабунки дворів бояр і купців, стався перший єврейський погром, коли були пограбовані і спалені будинки лихварів-євреїв.

Володимир Мономах — воїн і політик. Щоб вти­хомирити бунтівників, великокнязівський стіл відда­ли позачергово Володимирові Мономахові. Він був од­ним з останніх київських князів, який намагався зберегти єдність Русі. Володимир Мономах успішно боровся з половцями, проявивши себе як талановитий воєначальник. За його висловом, він уклав 19 мирів з половцями. Як вважає дехто з істориків, Половецька земля (Дешт-і-Кипчак) і Київська Русь були одною поліцентричною державою. Володимир Мономах уста­новив мир з половцями, який фактично забезпечив на 130 років русько-половецький союз.

П'ять років вів боротьбу Володимир Мономах з во­линським князем Ярославом Святополковичем, аж доки не закріпив Волинь за Києвом. Однак найближчі західні сусіди спробували змінити ситуацію на свою користь. У 1123 р. почалась облога Володимира-Волинсь-кого у горсько-чесько-польською армією за наявністю ще й руського союзника. Це було одне з багатьох нама­гання Заходу перетворити Русь в ленника Германської імперії і єпархію Папи Римського. І з половцями, і з західними сусідами Володимир Мономах проявив себе як найбільш видатний полководець і політичний діяч Давньоруської держави.

Династичні шлюби самого Мономаха і його дітей тільки додали ваги авторитетові держави. Великий князь київський крім того був ще й мудрим законо­давцем. Він склав нові закони до «Руської Правди», намагаючись захищати «сиріт», тобто бідних і понеха-яних, уважно ставився до потреб селянства. Він же був також і автором «Повчання дітям», в якому ви­клав поради щодо управління державою.

Мстислав Великий. Після смерті Володимира Мо-номаха його найстарший син зайняв київський стіл. Мстислав приєднав до Києва Полоцьк, вигнав половців з руського степу, на ділі довівши своє право на батьків­ський стіл. Він і далі піклувався про міжнародний авторитет Русі, зміцнюючи династичні зв'язки з захід­ними королівськими домами.

Після одного з походів на землі чуді кн. Мстислав обіклав їх даниною. Хо­див він походом і на Литву.

З іменем кн. Мстислава пов'язана найстаріша із збережених в оригіналі князівських грамот.

Смерть Мстислава Великого завершила період єдності Русі. Взагалі, за Володимира Мономаха і Мсти­слава Великого Русь остаточно утвердила себе в історії як союзна Візантії держава, а разом з тим і як єдино­вірна і рівноправна. Володимира Мономаха іменували не просто великим князем, а царем. А Мстислав Ве­ликий користувався за життя такою повагою, що був по смерті канонізований православною церквою.

Після Мстислава Великого Руська держава розпа­лась на декілька окремих малих держав, в основному в межах удільних князівств. У середині цих держав на базі натурального господарства формувались нові еко­номічні відносини. Процес розпаду Русі відбувався по­ступово. Б. Рибаков наводить наступні дані: в поло­вині XII ст. таких самостійних князівств було 15, на початку XIII ст. — біля 50, а в XIV ст. — приблизно250 князівств.

Причому всі ці князівства знаходились між собою в стані перманентної війни. Інтереси кері­вників цих малих держав обертались навколо київ­ського княжого столу, який ще номінально вважався найважливішим. Так, за ЗО років (-1146-1176 pp.) у Києві на княжому столі змінилось 28 князів.

загрузка...