Суспільний рух у галичині в II половині XIX ст

Москвофіли. Після цісарського патенту про октрой-овану державну конституцію для Австрії (4 березня 1849 р.) прийшли часи абсолютизму (1850-1860 pp.).

З проекту поділу Галичини залишився тільки поділ на два округи апеляційних судів: 1) Львівський (Східна Галичина і Буковина); 2) Краківський (Західна Галичина). Переважна частина української інтелігенції тут починає втрачати віру в добру волю австрійського уряду і, зневірена, підпадає під вплив «об'єднавчих» ідей російського професора М. Погодіна, які пропагував у Західній Україні близький йому історик Д. Зуб-рицький.

Ця більш консервативна частина української інтелігенції солідаризується з російськими слов'янофілами в прагненні до злиття українців, білорусів і росіян в єдине політичне ціле під егідою Росії. Тим самим інтелігенція заперечує сам факт існування цих трьох націй і намагається вивести на політичну арену вигаданий «єдиний общеруський народ». Представників цього напрямку в Галичиністали називати «староруса-ми», а з часом — «москвофілами». Вони складалися з українських поміщиків, буржуазії і священників греко-католицької церкви, які розчарувалися в слабнучій Австрійській імперії і вповні відчули на собі зневагу з боку польської шляхти. «Москвофіли» мріяли приєднатися до Російської імперії. їм здавалося, що «краще потонути в російському морі, ніж в польській калабані'?.

«Москвофіли» небезпідставно надіялись на підтримку Росії. Справді, росіяни підтримували їх не тільки ідеологічно, а й матеріально.

Завдяки цій допомозі «москвофіли» змогли видавати свою газету «Слово», мали політичну організацію — Руську Раду. Оскільки в цей час у Галичині було мало шкіл з українською мовою навчання, то «москвофіли» почали творити «на-укову» мову, так звану «галіматью», складену з церковнослов'янських і російських слів, яку пізніше стали називати «язичієм». Та ця мова не прижилася ні в літературі, ні в побутовому вжитку.

Росія використовувала «москвофілів» як «п'яту колону» всередині Австро-Угорської імперії і як протидію українському рухові.

Народовці. Єдина справа, що встигла тоді зацікавити розчарованих у цісарському урядові галичан, була побудова «Народного дому» у Львові. А так національне життя падало щораз нижче, і в 1853—1860 pp., крім урядового «Вісника», в Галичині не було жодного незалежного часопису. Але з початком 60-х років XIX ст. під впливом Наддніпрянщини у Львові виникає низка українських газет — «Вечорниці», «Мета», «Нива», «Правда» та інші.

На початку 60-х років XIX ст. в Галичині зароджується ліберальний український національний рух — народовці. Він об'єднував середні шари населення — студентів, священників та решту інтелігенції, яка не примкнула до «москвофілів». Очолив «народовців» Володимир Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича) з товаришами. Це за їх участю виходили у Львові вищеназвані газети. «Народовців мали великий вплив у середовищі студентських організацій — громад, які виникли і діяли за зразком Київської громади.

Саме завдяки зусиллям «народовців» у Львові стали можливими заснування і діяльність «Просвіти», яка охопила своїм культурним впливом перш за все українську селянську масу. З часом «Просвіта» настільки зміцніла, що поряд з культурницькою діяльністю стала займатись розвитком кооперативного руху в Галичині, що теж їй вповні вдалося.

Найбільш впливовими і довговічними у «народовців» були часописи «Діло» і «Правда». Завдяки народовцям була здійснена загальноукраїнська справа — створено Наукове Товариство ім. Т. Шевченка — перший науковий заклад як в Україні Наддністрянській, так і в Україні Наддніпрянській.

На відміну від «москвофілів», «народовці» своєю діяльністю сприяли об'єднанню українського національного руху. Правда, шлях до селянства для «народовців» пролягав через греко-католицьку церкву. Саме вона користувалась у народі найбільшим авторитетом. Тому «народовці» мусили йти на певний компроміс з клерикалами, що надавало їх діяльності певного консерватизму.

Радикали. У середині 70-х років XIX ст. в Галичині з'явилась молода інтелігенція, яка однаково з упередженням відносилась як до «москвофілів» так і до «народовців». Консерватизм і провінційність обох цих течій відштовхнули від них українську революційну молодь. Під впливом М. Драгоманова, володаря дум тодішньої прогресивної молоді, такі галицькі громадські і культурні діячі як Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький та інші захопилися ідеями соціалізму. Соціалізм для них уособлював усе модерне і європейське в політи1 чому житті України. Так, в Галичині з'явилась ще одна, радикальна течія в суспільно-політичному русі українців.

Появу цієї течії ознаменував перший судовий політичний процес проти українських соціалістів І. Франка, М. Павлика, О. Терлецького, який відбувся у Львові в 1877-1878 pp.

У 70-80-х роках XIX ст. радикали видавали друком часописи «Громадський друг», «Дзвін», «Молот», «Світ», вели пропагандистську роботу серед українських селян і робітників. У 1899 р. частина радикалів на чолі з І. Франком та М. Павликом вкупі з народовцями організували Українську національно-демократичну партію (УНДП), яка потім відіграла основну роль в уряді ЗУНР.