ПРИЧИНИ ПОЯВИ ТА ДЖЕРЕЛА ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ КОЗАКІВ. ТЕРИТОРІЯ ЇХ РОЗПОВСЮДЖЕННЯ

Походження козацтва. З приводу походження яви­ща, яке прийняло назву — «козаки», написана вели­чезна кількість книг, в яких легко виділити, принаймні, дві протилежні точки зору. Польські історики XVI ст. (Г. Ф. Міллер та ін.) одноголосно вважають українсь­ких козаків холопами або втікачами-селянами. Ук­раїнські історики XVIII ст. Г. Граб'янка, П. І. Симо-новський та анонімний автор «Історії Русів» вважають українських козаків воєнною організацією, схожою на лицарський орден в якій не було соціальних відмінно­стей), спрямованою на війну з мусульманами (Симо­новский П. Краткое описание о казацком малорос­сийском народе.— М.— 1841.— С. 4).

На думку Л. Гумільова, сама постановка проблеми некоректна. Селяни не могли отримати спокою і без­пеки на степових кордонах, де так легко було попасти в аркан ногайців і кримчаків. Захист і навчання воєнній справі були їм потрібні як повітря і вода... Навчити їх могли тільки князі і їх дружинники. З іншого боку, ті ж князі потребували нових вояків для власного війська. Отже, всі повинні були з охо­тою приймати до себе тих втікачів, що віддавали пере­вагу вічній війні на кордонах перед спокійним жит­тям біля Вітебська чи Києва. Коротко кажучи, на кордонах скупчувались ті люди, для яких однаково обтяжливими були як жорсткі порядки Москви, так і безправ'я Польщі. Держава пропонувала українцям на вибір: залишатись кріпаками, чи йти світ за очі. «І вони йшли і розіклали вогонь в придніпровських пустинях, заграва від якого охопила небо всієї Поль­щі», — писав князь Любомирський в «Люднощі роль-ничій в Польще од XVI до XVIII века».

Для того, щоб адаптуватись у нових умовах і ство­рити сім'ї, які виникали при шлюбах з місцевими жінками половецького походження і православного віросповідання, їм було потрібно біля ста років.

За цей час князі Рюрикового дому (кн. Дмитро Вишне-вецький-Байда), польські магнати (Предслав Лянцко-ронський) і просто втікачі — селяни і міщани, здатні навчатися воєнній справі, однаково перетворювалися на козаків.

Перша, як вважає В. Антонович, сучасна козакам звістка про них була в листі великого князя литовсь­кого Олександра до хана Менглі-Гірея в 1492 р. У ньо­му великий князь обіцяв розслідувати справу нападу на татарських купців, зробити трус між козаками та покарати винуватих. З листа зрозуміло, що назва «ко­зак» стосовно українських воєнних людей була тоді вже загальновідомою і не потребувала спеціального пояснення.

Зростання експлуатації і безправ'я посилило бо­ротьбу українських селян проти феодальних порядків. Вона набирала різних форм — від простого непослу­ху до збройних повстань. Велику тривогу серед фео­далів викликало повстання 1490 р. Як тоді писали у своїх звітах польські власті, «року 1490 на галицько­му Поділлю скоїлася ворохобня селян проти шляхти, що забрала у свої руки всі землі. На чолі ворохоб­ників стояв козацький отаман на прізвище Муха». 10-тисячне військо Мухи здобуло міста-фортеці Сня-тин, Коломию і Галич. Тільки зібравши королівські і наймані війська, та закликавши лицарів Тевтонсько­го ордену, місцевим феодалам вдалося розгромити за­гони селян. Сам Муха сконав у краківській в'язниці.

Перший український дослідник історії козацтва проф. В. Антонович вважає, що «козаки — місцевий стан без усякої ініціативи державної влади». А наш сучасник, американський історик проф. О. Пріцак має своє пояснення причин виникнення козацтва. За його версією, в II половині XV ст., після завоювання Криму і повної ісламізації татар, відомі нам з генуезьких колоній «козаки» подалися на північ і зформували біля Дніпровських порогів січовий осередок, щоб про­довжити перервану боротьбу хреста проти півмісяця.

Народна колонізація півдня України. Однією з най­поширеніших форм протесту селян у ці часи стали втечі. Селяни, а частково й міщани, групами й цілими селами переселялися в майже безлюдні тоді східні й південно-східні окраїни Поділля, Брацлавщини, Київ­щини. Це південна Україна, яка являла собою окраї­ну Великого князівства Литовського. У кінці XV ст. ця територія України від Чорного моря аж до р. Рось була спустошена кримськими татарами і турками і на­зивалася «Дике поле». Адміністративно південна Ук­раїна поділялась на повіти: Канівський, Черкаський, Вінницький і Брацлавський.

За даними люстрацій (описів), на середину XVI ст., наприклад, в названих вище 4 повітах, а також Київ­ському і Житомирському існувало 208 поселень, в яких налічувалося всього 17 тис. чоловік населення. Ці дані далеко не повні, але й вони рішуче спростовують твер­дження польських шляхетських істориків про нібито повне «запустіння» південної України. Однак, неза-важаючи на спустошливі татарські напади, протягом XVI ст. і особливо І половини XVII ст. тут відбувався безперервний процес колонізації — народної і шля­хетської. Внаслідок цього в середині XVII ст. Київ­щина мала досить значне населення: за одними дани­ми, 420 тис, а за іншими — 1400 тис.

Втечі селян набули в кінці XV ст. загрозливого для феодалів характеру. Тому окремі пани і держава вживали різних заходів, щоб припинити їх. За Су­дебником великого князя литовського Казиміра IV від 1467 p., особам, що підбурювали селян тікати, за­грожувала страта (кара на горло, як тоді казали). Але втечі не припинялися, а часом навіть частішали.

На нових місцях селяни-втікачі називали себе ко­заками — вільними людьми.

Сучасник хроніст Гронд-ський (XVII ст.), автор твору про Україну, так опису­вав це явище: «Ті з руського (українського) народу,

котрі не хотіли терпіти ярмо і владу місцевих панів, ішли в далекі краї, на той час ще не залюднені, і при­власнювали собі право на свободу, засновували нові колонії, і щоб відрізнятись від підданих, що належали руським (українським) панам, стали називатися ко­заками».

У самій Польщі було два стани — шляхта і селян­ство. Польське право не знало такого стану, як коза­ки. Масові втечі селян привели до того, що через 50 років після Стефана Баторія в степах і лісових нетрях України мешкало вже більш ніж 500 тис. людей.

У II пол. XV ст., а особливо у І половині XVI ст. на Правобережжі України — в верхів'ях Південного Бугу, в басейні річок Соби, Синюхи, Росі, Тясмина, а також на Лівобережжі — вздовж Трубежа, Сули, Псла й т. ін. з'явилося чимало козацьких слобід і хуторів. За слова­ми сучасника, багатолюдні колись містечка і села цен­тральних районів країни зовсім спустіли, а на неза-люднених просторах, навпаки, з'явилося багато жителів.

Як зазначає радянський дослідник історії козацтва В. Голобуцький, козацька колонізація південноукраїн­ських степів мала важливе господарське значення. Докладаючи величезних зусиль, козаки розорювали сте­пову цілину, зарослу тирсою (ковилою висотою до 2 м) і терном, торували шляхи, будували мости, засновува­ли поселення, вирощували сади. Козаки поклали по­чаток не тільки землеробству в степових краях. Вони займались й скотарством, промислами — рибальством, мисливством, селітроварінням, ремеслом, торгівлею. Ко­лишні «дикі поля» почали втягуватися в економічні зв'язки з більш розвинутими районами України.

Отже, у XVI—XVII століттях козацька колонізація південно-східної України, особливо нижче Києва, біля Черкас і Чигирина, була вже явищем звичайним. Підкреслюючи значення її для економічного відрод­ження краю, французький інженер Г. Боплан (XVII ст.), що проживав в Україні, писав: «Місцева людність так далеко відсунула її (держави) кордони і доклала стільки зусиль для обробітку пустинних земель, що тепер їхня надзвичайна родючість становить основне джерело доходу держави.»

Слідом за козаками котився панський колоніза­ційний потік. Магнатська шляхетська колонізація Сте­пової України, підтримувана державою, створила тяжкі умови для козаків. Частина їх мусила визнати владу панів і помалу перетворилася на залежних селян. Але найбільш му нені й волелюбні елементи відступали на південний схід, до порогів, а потім і за Дніпровські пороги.

Виникнення Запорізької Січі. За порогами лежав край з родючими грунтами, буйними травами, багатий на рибу, сіль, звіра, птицю. Але колонізація його була пов'язана з великими труднощами, головні з них — сусідство войовничих татарських орд. Крім того, За­порі жжя було майже цілком відрізане від централь­ної України: рухатися степом було важко за браком шляхів і через загрозу нападів кочівників, а дорогу Дніпром перетинали страхітливі пороги.

Незважаючи на несприятливі умови, ще в середині XVI ст. не тільки перед порогами, але й за ними були вже козацькі «городки» — укріплення, опорні пунк­ти на випадок ворожих нападів. Як свідчить тодішній документ (XVI ст.), козаки «уставичне (постійно) там живуть на мясе, на рыбе, на меду, з пасек, з сапетов (рибних промислів) и сытят там собе мед, яко дома». Тоді ж за порогами з'явилися і козацькі зимівники. У перші часи колонізації зимівник являв собою неве­личку степову оселю — хижу або землянку — з заго­родою для худоби, стогами сіна, пізніше — більш-менш упоряджений козацький хутір.

Близько середини XVI ст. козацькі «городки», або січі», за порогами об'єдналися в Запорізьку Січ, своє­рідну «козацьку республіку». Виникнення Запорізь­кої Січі було визначною подією в історії українського народу.

Коли заснувалося славне Запоріжжя, дух козацтва розлився по всій Україні. Січ стала центром боротьби українського народу проти феодального і національ­ного гніту. Вона відіграла також важливу роль в обо­роні України від нападів турок і татар.

Розвиток товарно-грошових відносин поступово втя­гував у ринкові зв'язки і селянське господарство. Із зростанням панських фільварків меншав селянський наділ і збільшувалась панщина. Згодом у частини се­лян зостались одні городи та хати. Таких звали город­никами. А тих, у кого відбирали на пана й город, ли­шивши тільки хату, називали халупниками, або комірниками. Були й такі, що не мали навіть хат, — гультяі, як тоді казали. Уже в XVI ст. чимало було селян, що наймалися на роботу до своїх сусідів. Польський сучасник писав: «Селянин не шукає довго наймита, якщо він йому потрібен, бо має його у себе дома (в селі)».

Соціальне розшарування серед селян починається порівняно рано, хоч і стримується всіляко феодалами.

Соціальне розшарування козацтва. Більш спри­ятливі для соціального розшарування умови існували у козаків. Козацтво, до того ж, ніколи не було вер­ствою одноманітною в соціальному відношенні. Еко­номічна нерівність в середовищі козацтва виникла одночасно з його появою, бо від феодально-кріпосниць­кого гніту в запорізький край тікали різні за своїм економічним станом елементи.

На нових місцях соціальна нерівність не тільки збе­рігалася, але й зростала. Наявність наймитів у багато­го козацтва в І половині XVI ст. не викликає сумніву. Так, у грамоті Жигмонта І від 14 серпня 1544 р. гово­риться, що черкаський староста стягує незаконні збо­ри з козаків і їх наймитів.

Процес розшарування відбувся і за порогами — на Запоріжжі. Австрійський посол, поляк за походжен­ням, Еріх Лясота писав у 1594 p., що ав числі (козаків) багато людей бідних».

Такі «сіромахи», — зазначав він, — наймалися на роботу до «заможних козаків».

Реєстрові козаки. 1572 р. Жигмонт II Август на­казав сформувати невелике козацьке військо числом 300 чоловік. Ці козаки вписувались у спеціальний реєстр (список) і називалися реєстровими. У реєстр набирали здебільшого заможних селян і дрібних ук­раїнських шляхтичів. На чолі реєстровців постав­лено, за королівським наказом, старшого (пізніше його стали називати гетьманом).

0- Апанович пише, що офіційно термін «козацький гетьман» або «гетьман Запорізького Війська» почали застосовувати саме з часів виникнення реєстрового ко­зацтва. Під час великих походів і повстань влада реєст­рового гетьмана поширювалася на все козацтво.

Реєстр мав певні привілеї. Козаки звільнялися від усіх повинностей, здобували право володіти землею і підпорядковувались своїй старшині, яка мала, в свою чергу, право судити і управляти козаками. За ці пільги реєстровці повинні були відбувати службу за власний кошт. Щоб заохотити козаків, уряд посилав їм іноді невеликі суми грошей і сукна.

1578 р., за короля Сте­фана Баторія, реєстр було збільшено до 500 чоловік.

Після організації реєстрового війська польський уряд вважав за козака тільки того, хто був вписаний в реєстр. За всіма іншими козаками він не визнавав не тільки козацьких прав, але й самої назви «козак». Реєстр відбував службу в Південному Подніпров'ї, здебільшого за порогами. Тут він мав виставляти від себе залогу. З цього часу реєстрове військо почали називати в офіційних актах «Військом Запорізьким». Називаючи так реєстровців, польський уряд хотів підкреслити, що ніяких інших козаків — передусім тих, що належали до Запорізької Січі, — він не виз­нає. Пізніше, щоб уникнути плутанини в терміно­логії, стали називати вільне козацтво за порогами — «Військом Запорізьким Низовим».