Посилення Литовсько-Російської боротьби за право бути центром "Збирання Земель Русі" (1480-1569 pp.)

Остаточна втрата українськими землями у складі Литви своєї автономії співпала з утворенням і роз­витком централізованої Російської держави. Після по­валення у 1480 р. ординського іга Росія заявляє про себе як про центр "збирання земель Русі". На почат­ку XVI ст. між Росією та Литвою відбулися три неве­ликі війни, в результаті яких російський цар зумів захопити частину українських земель, що знаходили­ся в межах Литви.

Зростаючий соціальний гніт, релігійна дискримі­нація в умовах ліквідації залишків автономії сприя­ли росту на кордонах українських земель проросійсь-ких настроїв. Під владу Росії добровільно переходять деякі князі зі своїми володіннями (чернігово-сіверські князі Бельські, Новосильські, Воротинські, Одоєвські, Шемячичі). А в 1481 р. була розкрита невдала змова Олельковича, Бельського та Гольшанського з метою вбивства короля Казиміра. У 1507 р. вибухнуло анти-литовське повстання кн. М. Глинського на Київщині та Поліссі. Велика кількість дрібних княжат з-під Путивля, Чернігова, Новгород-Сіверського з великою охотою перейшли під руку російського царя.

Невдалі війни з турками і постійні сутички ли­товських військ з російськими, у яких воєнне щастя схилялось то в один, то б інший бік, змусили поляків і литовців шукати виходу із скрутного становища.

Передумови, для об'єднання Польщі з Литвою.

Підписання Люблінської унії в 1569 р. Повстання на кшталт виступу кн. М. Глинського «со товарищи» давали зрозуміти, що за постатями обурених руських князів маячили фігури московських «збирачів земель руських». З іншого боку, добровільні відходи в мос­ковське підданство цілих територій вимагало вжиття заходів з боку литовських властей. Треба було негай­но вживати кардинальних заходів, які б, зближуючи руську знать з литовською, разом з тим зближували б обидві їх зі знаттю польською. Це б підготувало грунт для створення міцної польсько-литовської держави.

Досвідчені державні урядовці Польщі тонко і не­нав'язливо зайнялися законодавчою перебудовою ли­товсько-руського суспільства за зразком польського. Литовсько-руська воєнно-служила верства, перетворе­на за польським зразком у шляхту, була, з одного боку, противагою великим князям. З іншого, новоство-рена шляхта повинна була тягтися до Польщі, у вірно­му служінні якій вона бачила б гарантію своїх прав. Створенням цієї нової і сильної опори своїм цілям і були зайняті всі Ягеллоии.

Отже, цілеспрямована внутрішня політика Ягеллонів украй ослабила ті відцентрові сили, що діяли в Пів­денній Русі. Ця політика підготувала грунт для злит­тя Литовського князівства з Польським королівством. Відсутність спадкоємця престолу в останнього з Ягел­лонів Жигмонта II Августа (1548—1572 pp.) тільки за­гострила питання про повну унію, про злиття двох дер­жав, зв'язаних династично в одну могутню державу. Небезпека була в тому, що у випадку смерті короля Жигмонта II Августа повинен був припинитися дина­стичний союз Литви з Польщею. І він дійсно міг при­пинитися назавжди. Поляків така перспектива жаха­ла. Але литовські магнати були рішуче проти унії. Та полякам удалося зломити опір литвинів. «Литві були обірвані крила», — як вони потім казали.

Цікавою і показовою є та пасивність, яку проявила руська знать під час підписання Люблінської унії 1569 р. Там на сеймі литовці, бачачи, що поляки наполягають на злитті Польщі і Литви, демонстративно покинули приміщення, де відбувався Люблінський сєіїуі.

Поляки ж проголосували за унію, заручившись підтримкою невеликої кількості української знаті. Очевидно, що українські пани не бачили небезпеки у приєднанні України в складі Литви до Польщі. Та, на жаль, ця небезпека проявилась дуже скоро.

За Ягеллонів утвердився механізм централізовано­го великокнязівського управління. Князівства стали називатися землями, волостями, повітами. Замість князів ними керували намісники великого князя Ли­товського. Вертикаль влади була простою: великий князь нагорі, поряд Рада. Проф. О.

Єфименко стверд­жує, що соціальний склад суспільства у Великому князівстві Литовському був таким: князі, пани, зем'я-ни, бояри, лицарство, шляхта, дворяни, слуги, местичі або міщани, потім люди чорні — волосні, тяглі, данни­ки, вотчині, путники, бобровники, «похожі» і «непо-хожі», закладні. А ще ж були духовенство і раби. Усе це змушує передбачати, що ми маємо справу зі склад­ним соціальним ладом, який представляє сукупність різноманітних станових груп.

Систему централізованого державного управління завершали «з'їзди земель» або сейми для виборів ве­ликого князя. Починаючи з Ягайла, всі Ягеллони ви­дають цілий ряд «земських привілеїв», метою яких було перетворити литовсько-руську дружинну вер­ству — боярство — в шляхту. Тобто бояри наділялись майновими правами, отримували в безумовну власність ті землі, які у них були у власності обмеженій. У кінце­вому рахунку на основі «земських привілеїв» був скла­дений Жигмонтом II Августом Литовський Ста­тут — кодекс шляхетських прав, у якому про інші верстви населення згадується лише як про нікчем­ний додаток до пануючого класу, який зайняв собою всю суспільну арену.

Як до 1569 р., так і після цього в середовищі ли­товських магнатів і шляхти не було єдності поглядів щодо доцільності об'єднання з Польщею.

Якщо біль­шість середньої і дрібної шляхти Литви підтримувала ідею унії, сподіваючись зрівнятись в правах з польською шляхтою і вбачаючи у спільній сильній державі гаран­тію своїх прав і маєтностей, то великі пани боялися втратити своє провідне становище в економіці та по­літичному житті Великого князівства. В унії найбіль­ше була зацікавлена польська верхівка, яка прагнула розширити свої володіння за рахунок підвладних Литві багатих українських і білоруських земель.

Ще в перебігу засідань Люблінського сейму 12 бе­резня 1569 р. польський король Жигмонт II Август оголосив про приєднання Волинського і Підляського воєводств Литви до Польщі, а 5 травня зробив те саме з Київським і Брацлавським воєводствами. Перед цим королівські урядовці чинили сильний тиск на литовсь­ке і українське панство згаданих воєводств, аби вони підтримали рішення короля. Отже, ще до офіційного об'єднання Польщі і Литви польські пани захопили українські землі, що доти входили до складу Литовсь­кого князівства. Це й вирішило справу — литовсь­ким магнатам уже не було сенсу боротися проти унії.

1 липня 1569 р. посли Великого князівства Ли­товського склали у Любліні присягу на вірність польсько-литовській унії і підписали акт, за яким Польща й Литва об'єднувались у єдину державу — Річ Посполиту (Rex Publica) на чолі з виборним ко­ролем, що ще раз підтвердило польське прислів'я: • Королем стають, а князем народжуються». Спільни­ми стали сейм і сенат, а також гроші. Польська та литовська шляхта мали право володіти землями в обох частинах держави. Окремими залишались державна печать, герб, фінанси, адміністрація та військо. Фак­тично Річ Посполита не була єдиною державою, а ско­ріше, федерацією двох держав.

У Великому князівстві Литовському державною мо­вою була білорусько-українська, а судочинство здійсню­валось на основі Литовського Статуту. Треба сказати, що «Руська Правда» справила величезний вплив на розвиток феодального права Великого князівства Ли­товського.

«Судебник» Казиміра 1468 р. і перший Ли­товський Статут 1529 р. містять у собі багато юридич­них норм судового і процесуального характеру, який вони запозичили з «Руської Правди». Уставні земські грамоти представляли собою в області кримінального і цивільного права подальший розвиток правових норм «Руської Правди». Хоч Литва й зберегла деяку, більше зовнішню автономію, її фактично поглинула Польща. За актом Люблінської унії розгромлене Росією в ході Лівонської війни Литовське князівство було зму­шено віддати полякам Волинь, Брацлавщину (частину Поділля) і Київщину. По суті, майже всі українські землі, крім Закарпаття й Буковини, що належали Угор­щині і Молдові, а також Чернігово-Сіверщини, що відійшла до Росії, опинилися під владою польських панів. Виграла від унії тільки місцева шляхта, яку зрівня­ли у правах з польською. Український народ зазнав після унії ще більших національних і релігійних утис­ків та феодального гноблення.

РОЗВИТОК МІСТ, РЕМЕСЕЛ І ТОРГІВЛІ В УКРАЇНІ. ЦЕРКОВНІ БРАТСТВА

Розвиток міст. Поняття рівнів міського побуту ви­значено І. П. Крип'якевичем. Він вважав, що у XVI-XVII та й у XVIII століттях українське місто існувало на таких рівнях: «містечко», «мале місто*, «велике місто*. Якщо мале місто і велике місто існували здав­на по всій Україні, то містечко було специфічним яви­щем саме Західної України. Уклад містечок формува­ли заняття ремеслом і торгівлею. Кожне з таких місте­чок мало своє виробництво, яке забезпечувало жителів його і найближчих сіл усім необхідним для життя. Забезпечення жителів ремісничими виробами здійсню­вали купці. Отже, можна сказати, що містечко — це невелике, землеробського характеру, поселення зі слабо розвинутим ремеслом, яке було місцем торгівлі для навколишніх сіл.

Ремесло і торгівля були головними факторами еко­номічного життя таких містечок. Тут ремісники дов­ше, ніж у великих містах, зберігали традиції народ­них промислів.

Міста Західної України, а почасти і Центральної та Східної, що входили до Речі Посполитої, поділялись на дві основні категорії: державні (королівські), які мали магдебурзьке право, а також «панські», що були власністю феодалів та церкви. Панських міст в Ук­раїні було найбільше. Був ще третій різновид пансь­кої власності у вільних містах, так звані ъюридики», тобто власність феодала або церкви на територіях дер­жавного міста.

У XVI — і половині XVII ст. в Україні зростають старі і виникають нові міста.

Наприкінці XVI ст. тільки на Поділлі налічувалось 37, а в Волинському воєводстві — 68 міст і містечок. У 40-х роках XVII ст. в Україні, за деякими даними, було близько 1000 міст і містечок. Багато які з них, на думку деяких дослід­ників, виникли в І половині XVII ст.

Більшість міст була приватною власністю світських і духовних осіб. Навіть у І половині XVII ст. із за­гальної кількості в 323 міста і містечка у Київському і Брацлавському воєводствах приватним (як тоді говорили) «володільцям» належало 261, тобто близько 81%, королівських було 52 міста, тобто 16% , решта — 10 міст, — становила власність церкви.

Українські міста в складі Речі Посполитої, як і поль­ські міста, з середини XVII ст. переживали занепад. Частково це було наслідком безперервних війн, які несли з собою грабунки та спустошення. Частина ко­лишніх міст і містечок перетворилась на села. Значна частина міст, як і раніше, перебувала у приватному володінні. У тій частині Київщини, що відійшла до Польщі, в II половині XVII ст. приватні магнатські, монастирські і шляхетські міста, за неповними даними, становили майже 90%, на Волині — близько 88% усіх міст. Більшість цих міст не мала самовря­дування і безпосередньо підлягала своїм власникам. Як і раніше, так і тепер у Західній Україні великої шкоди містам завдавали шляхетські і монастирські юридики.

Протягом усього другого півстоліття в українсь­ких містах зростав податковий тягар. У багатьох містах міщани відбували панщину на користь адміністрації і власників міст. Тяжко позначалося на українському населенні міст посилення національного гніту і релі­гійних переслідувань.

Розвиток ремесла і торгівлі в Україні сприяв поси­ленню диференціації міського населення. Жителі всієї України, але перш за все Західної, поділялись на три основних категорії: до першої категорії — «патриці­ату» — належали аристократи, багаті торговці, лих­варі; до другої категорії («бюргерів») чи «міщан­ства» — середні і дрібні купці, цехові майстри, заможні городяни; до третьої категорії (так званого «плеб­су») — підмайстри і учні ремісничих цехів, нецехові ремісники (ьпартачЬ), міська біднота, слуги. Корот­ше, усі ті, кого називають словом «народ».

«Патриціат» складали багаті сім'ї, польські і ук­раїнські, що прийняли уніатство або католицтво, маг­натів, а також багаті сімейні клани німців, вірменів, греків. В їх руках було зосереджено міське управлін­ня, господарство і прибутки, вони засідали в міській раді і займали всі міські посади.

Розвиток міської культури України є невід'ємною частиною етнічної історії українських земель. Куль­тура і побут українського народу представлені багато-барв'ям історико-етнічних зон і етнографічних груп населення, що позначилося на формуванні національ­них рис в творчості ремісників. Слід відзначити полі-етнічність міст України. Багатонаціональний склад ремісників зробив свій внесок у розвиток різних видів«кожбушками». У XVII ст. з'явилася анонімна праця на польській мові «Коротка наука будівництва».

Диференціація міських ремісничих професій мала двоякий характер. З одного боку, зростаюча конку­ренція серед ремісничих цехів і запровадження но­вих форм виробництва сприяли поліпшенню якості продукції і пошуку нових форм і засобів, що й знай­шло своє втілення в створенні нових напрямків роз­витку, закріплених створенням нових цехів. З іншого боку, — та ж диференціація виробництва була і озна­кою майбутнього занепаду міського ремісничого ви­робництва, одною з його численних причин.

Новостворені цехи не змогли витримати жорстокої конкуренції з більш могутніми і традиційними кор­пораціями. Уже на початку XVIII ст. рівень продук­тивності праці нових ремісничих цехів (та й усіх за­галом) швидко скорочується, багато які з них припи­няють своє існування. Внаслідок цього, в сукупності з дестабілізацією внутрішньо - і зовнішньополітичних стосунків Польщі, почастішавшими війнами, економі­чною розрухою міст уповільнюється розвиток цілих видів ремісничої творчості. В історії ремісничого гос­подарства України розпочинається процес відпливу ре­місників з міст у містечка і сільську місцевість, про­тилежний процесові активного поповнення міського ремісничого середовища, що відбувався до цього.

Правда, за інерцією ще зберігалися певний рівень якості і кількості виробів, а також ринки збуту. Але це відбувалося, в основному, за рахунок зовнішньої торгівлі. Ремісничі товари з України охоче скупову­вали іноземні купці, а особливою популярністю вони користувалися на ринках Європи. Польща, Росія, Угор­щина, Молдавія, Туреччина, Греція, Німеччина — ось неповний перелік країн, на ринках яких продавались вироби українських ремісників.

У свою чергу, українські ремісники охоче купува­ли сировину на ринках Європи. Сирі шкіри завозились з Молдавії, залізо, мідь, срібло — з Польщі, Угор­щини.

Високоякісну жерсть постачали з Швеції. Відомо, що з такої жерсті була виготовлена покрівля церкви собору святого Юра у Львові в XVIII ст.

Розвиток ремесла і сільського господарства сприяв розширенню торгівлі. Кількість міщан, які займали­ся торгівлею, була досить значною. Так, в 36 містах Лівобережної України торгівлею займались 8% насе­лення. Яскравим показником розвитку торгівлі були ярмарки, роль яких дедалі зростала - Арабський манд­рівник Павло Алепський (50-ті роки XVII ст.) писав: «У країні козаків ярмарки бувають безперервно від початку і до кінця року. Кожного свята відбувається ярмарок в тому чи іншому місті, як це було ще за часів панування ляхів». Важливе значення ярмарок було у тому, що вони зв'язували в одне економічне ціле найвіддаленіші території України.

Міські братства. Провідну роль оборони віри і нації перебрали на себе міські братства. Історію братств ви­вчали І. Огієнко, Н. Полонська-Василенко та Я. Ісає-вич. На їх думку, братства поступово з церковних об'єд­нань перетворювались на могутні культурні і освітні осередки зі своїми школами і друкарнями.

Братства існували в Україні з глибокої давнини, але розгорну­ли вони свою діяльність, головним чином, з XVI ст.

У 1570 р. львівські міщани добились того, що пред­ставники братства входили до так званої колегії соро­ка мужів, яка контролювала магістрат. Братські школи почали конкурувати з католицькими і протестантсь­кими, тим самим зберігаючи для України найбільш освічену молодь. Після Берестейської церковної унії 1596 р. справу захисту православ'я перебирають на себе клірики, братства, козацька старшина і «люд посполи­тий». Українські магнати стали переходити в латинсь­кий обряд, а народ без митрополита та інших князів церкви напівлегально створює братства, друкарні, шко­ли та виступає захисником віри предків. Боротьба в Україні в цей час велась не стільки станова, як націо­нальна.

Православ'я стає вірою хлопською. Тільки «худі і неславні» залишились у старій вірі. Братства стають звичайною формою організації культурних і національ­них сил в Україні.

Найстаріше з братств — Львівське — отримало від патріарха т. зв. право ставропігії, тобто церковної ав­тономії, за якою це братство підлягало лише владі без­посередньо патріарха. Саме ж братство отримало право нагляду за іншими братствами — в Луцьку, Києві, Чер­нігові, і взагалі над релігійним життям громадянства.