ПОЛІТИКА «УКРАЇНІЗАЦІЇ» У 20-х роках

Початком українізації можна вважати вихід дек­рету РНК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ» та декрет від 1 серпня 1923 р. «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомо­гу розвиткові української мови».

Перед місцевим апаратом ставилися вимоги попов­нення своїх лав за рахунок місцевих кадрів, користу­вання мовою місцевого населення в державних уста­новах і закладах, сприяння розвитку національної культури. Український різновид політики коренізації дістав назву «українізація». Політику «українізації» по-різному розуміли керівна верхівка та виконавці. Для політичних верхів українізація покликана була продемонструвати українцям за Збручем та Дністром, що умови для задоволення національних прагнень ство­рено лише в УСРР. Для української інтелігенції після поразки національно свідомих сил у відкритій збройній сутичці з більшовиками боротьба за збереження і роз­виток культури стала боротьбою за національну дер­жавність, за незалежність.

У 1923 р. Головою РНК УСРР став Влас Чубар. У 1925 р. посаду генерального секретаря ЦК КП(б)У посів Лазар Каганович, слухняний сталінець, який од­наково був готовий втілювати в життя чи україніза­цію, чи контрукраїнізацію. Олександр Шумський очо­лив наркомат освіти, Микола Скорик — наркомат юстиції. Після цього українізація пожвавилася. Під час проведення українізації долався опір шовіністич­но налаштованих викладачів і студентів, які не бажа­ли вивчати українську мову, переборювалися численні труднощі (нестача вчителів зі знанням української мови, підручників, навчальних посібників). З еміграції в Україну повернулися М. Грушевський, С. Рудниць-кий та інші відомі діячі, які включилися в процес національного відродження. До кадрів українізації приєдналися й сотні вихідців з Галичини, які прибу­ли в Східну Україну, щиро повіривши в заяви більшо­вицького керівництва.

З 1925 р. відбулася посилена українізація партії і державного апарату. Державні службовці змушені були складати іспити з української мови. Частка ук­раїнців у КП(б)У зросла у 1933 р. до 60%; у ЦК КП(б)У у 1924 р. українці становили 16%; 1925 — 25%; 1930 — 43%. Центром українізації став нар­комат освіти. Очолив його з 1927 р. Микола Скрип­ник. Українська освіта успіхами значною мірою зав­дячувала його діяльності.

У 1929 р. проводили навчання українською мовою понад 80% загальноосвітніх шкіл, понад 75% техні­кумів і 30% інститутів.

У процесі українізації велика увага приділялась та­кож створенню умов для розвитку національних мен­шин. У жовтні 1924 р. у складі УСРР було утворено Молдавську Автономну Республіку, столицею якої в листопаді цього Ж року стало українське місто Балга.

У 1926 р. в МАСРР з 545 тис. населення молдавани складали ледь більше 30%, українці — 50%.

Якщо в 1922 р. республіка мала до десятка украї­номовних газет і журналів, то в 1933 р. їх було 373. Почався процес де русифікації міст, якому сприяв ма­совий наплив селян, що тікали від колективізації. Слід зазначити, що російська бюрократична верхівка чи­нила опір українізації. Уже в другій половині 20-х років українізація зазнала перших ударів.