ПОДІЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1905-1907 pp. В УКРАЇНІ

Становище робітників. На початку XX ст. в Ук­раїні налічувалося, за одними даними, — біля 1,5 млн робітників, за іншими, — понад 2,5 млн робітників. З них п'яту частину складали неукраїнці. Закон 1897 р. установив 12-годинний робочий день. Плат­ню видавали часто продуктами, а не грошима. Умови життя робітників були жахливими.

Ще більш погіршало становище робітників у зв'яз­ку з загальноекономічною кризою на початку XX ст., коли по містах України безробітні нараховувалися десятками тисяч. Зрозуміло, що робітники реагували на це відповідними формами протесту. Почалися страйки, демонстрації, мітинги. Спочатку ці виступи були стихійними, а потім вони набули більш органі­зованого характеру.

Найбільшим з них перед рево­люцією 1905-1907 pp. був загальний всеросійський страйк, який докотився до України аж з Баку. У липні— серпні 1903 р. він перекинувся до Одеси, Катерино­слава, Києва, потім — до Миколаєва, Єлисаветграда. Страйкувало біля 200 тис. робітників. Такого в Україні ще не було. Уперше страйкарі висунули вимоги еко­номічного і політичного характеру. Страйк мав органі­зований характер. Керівництво ним здійснювалося за директивами більшовицької фракції РСДРП.

Революційні виступи селян. На початок XX ст. селяни України вже цілих 40 років були звільнені від панщини та економічних зобов'язань перед своїми панами. Правда, вони були вільними і від власності, від землі. Так, 32 500 дворянських маєтків володілії 11 млн десятин землі, а 3 млн селянських дворів мали тільки 20 млн десятин землі.

Тяжке становище селянства та існування поруч ньо­го великопоміщицьких латифундій сприяли зростанню революційних настроїв на селі. Тільки у 1900-1901 pp. в Україні було зареєстровано 670 селянських виступів. Селяни повставали, нападали на поміщицькі маєтки, палили їх, убивали поміщиків, грабували їх майно. Зни­щувалися не тільки поміщицькі садиби, але й цукро­варні, млини, вирубувалися ліси, оралися панські землі. Влітку 1902 р. селянськими заворушеннями були охоп­лені Київська, Харківська і Полтавська губернії. Агіта­ція революційних партій ще більше заохочувала селян до виступів проти царського режиму. Осип Гермайзе згодом відзначав, що селянські заколоти літа 1902 р. в Україні були провісниками революції 1905 p., яка, в свою чергу, почалася, як аграрна революція («Нариси з історії революційного руху на Україні.— Т.1, Рево­люційна українська партія (РУП)». Книгоспілка. Б. p.).

Революція 1905-1907 pp. в Україні. Революційні настрої збільшували постійні невдачі на фронті ро­сійсько-японської війни. Влітку 1904 р - російська армія зазнала тяжкої поразки під Ляояном у Манчжурії.

У січні 1905 р. японці захопили Порт-Артур. Ро­сійсько-японська війна та поразка в ній Росії у по­єднанні з глибокою економічною кризою і безправ'ям народу прискорили революційні події, які почалися з розстрілу робітничої демонстрації у Санкт-Петер­бурзі 9 січня 1905 р. Хвиля демонстрацій прокоти­лась і в Україні. Увесь 1905 р. був роком піднесення революції.

На думку Д. Донцова, цим роком датується нова доба в історії України. Почався процес демократизації режиму імперії, який в Україні набрав характеру на­ціоналізації всіх форм і проявів суспільного життя. Почався просвітницький і кооперативний'рух, вини­кали господарські організації, політичні партії, україн­ська періодична преса. Рух став приваблювати до себе й байдужі досі нижчі верстви, став масовим. Фунда­мент його був закладений ще в 1900 р.

Політичною ідеологією українського руху став автономізм. Головним ідеологом цієї все більш нарос­таючої течії був М. Драгоманов, а драгоманівство — тим прапором, під яким єдналися майже всі укра­їнські політичні партії аж до найновіших часів. Правда, програма М. Драгоманова мала багато хиб. Однією з най­головніших булата, що в зовнішній політиці вона іден­тифікувала цілі України з цілями Росії. У внутрішній політиці драгоманівство покладало занадто великі надії на демократизацію Росії, і саме на російських лібера­лів. Не розумів М. Драгоманов достатньо глибоко при­роди національної боротьби, сподіваючись, що з падін­ням самодержавства скінчиться і русифікаторська по­літика в Україні. Подібно до «мефодіївців», М. Драго­манов не уявляв собі майбутнього України без злуки з Росією.

Однак драгоманівство стало українському націо­нальному рухові у великій пригоді, формуючи політич­ну думку цілих поколінь української інтелігенції XIX і XX століть. З цією програмою українська інтелігенція

зустріла революцію 1905 p. І лише вступ на політич­ну арену російського міщанства (Дума), банкротство лібералів і нечуваний ріст російського націоналізму (з 1908 р.) — нанесли першу поразку драгоманівству.

Революція за своїм характером була буржуаз­но-демократичною, її вимогами були: ліквідація по­міщицького землеволодіння і наділення селян зем­лею, повалення самодержавства і встановлення в країні конституційного республіканського ладу, надання на­родові політичних прав і демократичних свобод — сво­боди слова, друку, зборів і свободи совісті, встановлен­ня 8-годинного робочого дня. Рушійними силами революції були пролетаріат і селянство. Револю­ція 1905-1907 pp. була і селянського революцією: аг­рарно-селянське питання було основним соціаль­но-економічним питанням революції. Тільки на середину року в Україні відбулося біля 1300 селянсь­ких виступів.

Влітку ж відбулося повстання на панцернику *По-тьомкін», який стояв на Одеському рейді. Восени — повстання на крейсері «Очаков» на чолі з лейтенан­том П. ІПмідтом.

Всеросійський політичний страйк зробився госпо­дарем країни. Він вийшов за рамки професійні та місцеві і непомітно переріс у революцію. Завмира­ють нерви країни — залізниці. Економічне і промис­лове життя сходить нанівець, тому що з 10 по 16 жов--тня в страйкові беруть участь усі залізниці Російської імперії. Страйкували і залізниці України. 10 і 11 жов­тня застрайкували Харківська і Катеринославська за­лізниці, а 17-го — станція Одеса, телеграф у Харкові тощо. Загалом страйкували всі працівники залізниць у кількості три чверті мільйона душ.

Але страйк не обмежується залізницями. Він на­магається перетворитись на загальний і досягає своєї мети. Страйк захоплює й Україну. 10-го жовтня розпо­чинається загальний страйк у Харкові, 11-го — у Катеринославі, 13-го —у Кременчузі, 15-го — у Одесі, далі в Полтаві.

Всюди завмирає промислове, іноді й тор­говельне життя. Закриваються освітні установи. До про­летарського страйку приєднуються також інтелігент­ські спілки. Присяжні засідателі в багатьох випадках відмовляються судити, адвокати — захищати, лікарі — лікувати. Мирові судді зачиняють камери в'язниць.

Всеросійський політичний страйк восени змусив царя Миколу II видати маніфест про громадянські свободи. У маніфесті, який був виданий 17 жовтня 1905 p., цар обіцяв народам Російської імперії прове­сти вибори до Державної думи і надати широкі полі­тичні права громадянам країни.

У низці великих промислових центрів України ство­рювались без дозволу уряду профспілки. До грудня 1905 р. вони виникли у всіх великих містах. У Хар­кові відбулась І Всеросійська конференція профспілок. Перший у революції колективний договір робітників з підприємцями був підписаний теж у Харкові, на паровозобудівному заводі. І врешті, найбільша кіль­кість профспілок з усіх губерній Російської імперії виникла в Херсонській губернії — 77 профспілок. Виникла нова форма влади — Ради робітничи - депу­татів.

З вимогою надати Україні політичну автономію ви­ступила Українська думська громада. У 1905-1907 pp. в Україні виходило понад ЗО українських газет і жур­налів.

Отже, після 9 січня 1905 р. революція довела, що вона опанувала свідомістью робітничого класу. 14 чер­вня повстанням «Потьомкіна» революція довела, що може стати матеріальною силою. Жовтневим страй­ком вона довела, шо може дезорганізувати ворога. Нарешті, організацією Рад робітничих депутатів рево­люція довела, що вона вміє створити владу.

Культурно-національна робота в Україні на по­чатку революції. У цей час по Україні, у найбільших її культурних центрах створювались товариства «Про­світив, була організована ціла низка видавництв.

Пе­ред урядом Росії поставлена була також вимога про заснування кафедр українознавства в трьох універси­тетах України: Київському, Харківському та Одесько­му. Це домагання було підтримане не тільки студен­тами всіх вищих навчальних закладів України, але й широкими колами громадянства, робітників і селян. Уряд задовольнив цю вимогу.

Почали створюватись українські національні клу­би, у Києві було засновано Українське наукове това­риство (УНТ). До Києва ж було перенесено видання «Літературно-наукового вісника», основного журналу по обидва боки кордону. Сюди ж з Галичини переніс свою наукову і громадську діяльність проф. М. С. Гру-шевський, обраний тут за голову УНТ. В Києві ж він продовжував видання своєї монументальної «Історії України-Руси», розпочате у Львові 1898 р.

Спад революції. Грудневе збройне повстання 1905 р. у Москві, Горлівці, Луганську та інших містах було придушено царизмом з великою жорстокістю.

Увесь 1906 р. царизм безжально мстив революціо­нерам. Дійсно, уряд залляв пожежу повстання мо­рем пролетарської крові. Тільки з 9 січня 1905 р. по 27 квітня 1906 р. царський уряд стратив понад 14 000 чоловік, засудив до страти понад 1000, покалічив 20 000, заарештував, ув'язнив і заслав — 70 000 чоловік. Як писав Л. Троцький, армія чистила свої рушниці, а ре­волюція ховала свої жертви.

Проте перейти до рішучого наступу на завоювання революції царизм ще не міг. Поряд з терором і репре­сіями проти революціонерів уряд продовжував політику балансування, часткових поступок і обіцянок. В квіт­ні 1906 р. була скликана І Державна Дума. Вибори до Думи відбувалися на підставі антидемократичного ви­борчого закону, опублікованого ще в грудні 1905 р. Три чверті робітників були позбавлені виборчих прав. Ви­бори були багатоступінчастими, фактично становими і нерівними. Дума мала не законодавчий, а узгоджувальний характер.

У ній була створена Українська думська громада (УДГ), яка складалася з 45 депутатів від всіх 102 вибраних від України. її головою став адвокат і громадський діяч з Чернігова Ілля Шраг.

Політичною платформою УДГ була боротьба за авто­номію України. Після розпуску першої Думи і в новій, другій Думі УДГ налічувала вже 47 осіб. Проте 3 черв­ня 1907 р. в результаті державного перевороту другу Думу було розпущено. Ця подія ознаменувала собою поразку революцій і наступ реакції.

Революційні події знайшли відгук і в Західній Ук­раїні.