ПЕРЕРОСТАННЯ КОЗАЦТВА В ОКРЕМИЙ СТАН УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ТА ЙОГО РОЛЬ У РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ НАРОДУ УКРАЇНИ

Значення Запорізької Січі є завершенні форму­вання і виході українського козацтва на політичну арену. Згідно зі свідоцтвами тогочасних джерел відо­мо, що в кінці XVI і в І половині XVII ст. безмежна влада польських панів над хлопами привела останніх до повної безвиході. Ієзуїт Петро Скарга, фанатичний ворог православ'я і українців, свідчив, що на всій землі не знайдеться держави, де б так обходились з землеро­бами, як у Польщі: «Володілець чи королівський ста­роста не тільки віднімають у бідного хлопа все, що він заробляє, але вбивають і його самого, коли захочуть і як захочуть, і ніхто не скаже їм за це поганого слова».

Тому-то демократизм та рівність усіх членів Запо­різької Січі так приваблювали народні маси України. В існуванні Січі дістав реальне втілення суспільний ідеал мільйонних мас пригнобленого суспільства. «...Имя запорожцев, —писав проф. В. Антонович, — в глазах угнетенных казаков и простолюдинов южно­русского края было символом свободы» (Архив Юго-Западной Руси. Ч. III. Т. I. С. XVII). 3 часом автори­тет і значення Січі настільки зросли, що назва Запо­ріжжя, замість свого першого вузького значення, приймає тепер ширше значення, охоплює собою все незадоволе-не Польщею українство, піднімається як прапор, на­вколо якого гуртуються народні сили.

Той же В. Антонович вважає, що основу причин ко­зацьких рухів і селянських повстань треба шукати «в нарушении сословных казацких прав и в наруше­нии польским правительством и шляхтою общинного их устройства, с целью завести польский порядок, ос­нованный на шляхетстве».

Крім того, існували й інші, не менш важливі обста­вини, що зумовлювали загострення соціального напру­ження в Україні:

релігійний фактор — Берестецька унія 1596 p.;

— спроби урядових кіл утримати козацтво від бо­ротьби проти Туреччини;

— внутрішні чвари в польській державі (Архив ЮЗР. Ч. III. Т. І. С XXXVII);

— боротьба за українські землі, на яких мешкали козаки.

Отже, суспільний устрій України у XVII ст. сфор­мувався під культурним впливом Речі Посполитої. Шляхта і хлопи — альфа і омега цього ладу. Духовен­ство і міщанство позбавлені суттєвого значення і ваги. Земля України була захоплена Польщею. Вдруге вона була загарбана в душах і симпатіях панів українсь­ких. Відкидаючи разом з одягом, побутовою обстанов­кою і мовою зовнішність українця, пани одночасно легко прощались зі своїм традиційним світоглядом православної людини.

Це на поверхні. А в глибині відбувався соціально-економічний процес об'єднання в одну групу земле­власників проти землеробів. На руїнах вільного селян­ського хутора виникав панський фільварок з панщи­ною, продукти якого йшли на ринок і перетворювались в гроші, — такою була схема нових господарських стосунків. За блискучими результатами господарського розвитку України не видно було, якою ціною для на­роду це досягалось. І тільки революція 1648 р. це ви­світлила.

У цій революції люта ненависть українського на­роду була спрямована на українських і польських панів, які скористались своєю освітою, щоб надати ви­тонченої форми такій жахливій думці, що паплюжить усі заповіти християнської моралі: iRustica gens optima flens, pessima ridens» («сільскип люд ліпший, коли плаче, гірший, коли сміється»). Зрозуміло, що нічим хоро­шим відповісти посполиті на це не могли, як тільки таким афоризмом: «Шляхтич та арендар тільки пе­чеш добрі».

За традицією вважається, що першим запорізьким отаманом був князь Дмитро Вишневєцький (Бай­да). Він побудував на острові Мала Хортиця фортецю. У недоступних для польських властей і татарських чам-булів місцях за дніпровими порогами виникає і фор­мується замкнута організація із озброєних чоловіків — Запорізька Січ. Вона мала своєрідний суспільно-по­літичний та адміністративний устрій. За відсутності української державності і при постійній воєнній за­грозі виникла козацька держава, яку М. Костомаров назвав «християнською козацькою республікою». Де­мократизм був її невід'ємною рисою.

Запорізька Січ підтримувала дипломатичні стосун­ки з багатьма країнами світу. Січ знали в Молдавії, Австрії, Трансільванії, Швеції, Венеції, Росії. За своїм міжнародно-правовим статусом Січ була національно-територіальною автономією в добровільному союзі по-перше з Польщею, далі — з Росією, а в 1709-1734 pp. — з Кримським ханством.

Аналогами козацтва у цілому світі були лицарські військові ордени на кшталт Мальтійського, Тевтонсь­кого та інших в Західній Європі, Чимось подібним були й донські козаки в Росії, граничари у Хорватії тощо. Тобто це явище було типовим для певної епохи розвитку багатьох народів Європи.

Проте козаки досягли вищих форм своєї організації, ніж подібні зам­кнуті соціуми у інших народів. І студенти мусять знати, що саме в цьому й полягає своєрідність україн­ського козацтва.

Козацькі війни кінця XVI ст. У відповідь на со­ціальні утиски і політичне безправ'я в Україні поча­ли наростати обурення і протест народу, що вилились наприкінці XVI ст. у козацькі війни під керівницт­вом Криштофа Косинського та Семерія Наливайка.

Повстання 1591 р. було викликане Криштофом Косинським, якому в нагороду за службу в козацькому реєстровому війську польський король надав має­ток.

Білоцерківський староста кн. Януш Острозький цей маєток самочинно відібрав. Тоді гетьман реєстро­вого козацтва К. Косинськии підняв повстання козаків, до якого приєдналось багато селян. Вони напали на Білу Церкву, на маєтки князів Острозьких. Повстання охопило Київщину, Волинь, Поділля. Лише в 1593 р. біля П'ятки, недалеко від Чуднова, між польською вла­дою і К. Косинським була укладена угода, за якою влада прощала повстанців. Отже, 1593 р. закінчувався для козацтва вдало. Немає достатніх підстав твердити про насильницьке припинення козацького руху. А од­нією з помилок радянської історіографії при описі козацьки - рухів кінця XVI ст. була теза про «приду­шення» повстання К. Косинського. Насправді ж по­встання закінчилось природним чином з декількох причин. Однією з них була та, що козацтво переклю­чилось на звичну боротьбу проти турків і татар. Іншою причиною була та, що козацтво забезпечило собі стра­тегічно важливі позиції на південній Київщині і Брац-лавщині і тому у нього не було потреби вести активну боротьбу на волості.

Було незрозуміло, хто переміг, — влада чи козаки? Розпочатий у 1591 р. соціальний конфлікт не був розв'язаний. Мабуть тому події 1591-1593 pp. були лише першим етапом великого козацького руху 1591-1596 pp. Цікаво, що на боці влади в боротьбі з повстан­цями приймав тоді участь і Семерій Наливайко. «Се­мерій» — так Наливайко підписував листи, так потім його називали М. Грушевський і І. Крип'якевич.

Семерій Наливайко походив з Поділля, з маєтнос-тей польського магната Мартина Калиновського, Його батька, кушніра, забив на смерть М. Калиновський. Семерій з братом Дем'яном знайшли притулок у кня­зя Костянтина Острозького. Дем'ян згодом став свя­щенником і відомою в українській літературі люди­ною. Семерій мав хист до воєнної справи, був добрим пушкарем.

Повернувшись з молдавського походу проти турків (1594-1595 pp.). вже досвічений тоді командир заго­ну С. Наливайко виступив у 1595-1596 pp. проти польської влади в Україні. До його козацьких заго­нів пристали селяни і міщани, а також реєстрові коза­ки на чолі з гетьманом Григорієм Лободою і полковни­ком Матвієм Шаулою. Повстання почалося на По­діллі.

Повстанці зайняли Брацлав, Гусятин, Бар, Канів, Черкаси, перейшли на Волинь і Галичину. Там вони захопили Луцьк, а згодом в Білорусії Слуцьк, Могилів.

Придушити повстання польський уряд доручив ко­ронному гетьманові С. Жолкєвському. Війська останньо­го зазнали, однак, великих втрат від повстанців біля Білої Церкви і в урочищі Гострий Камінь. Повстанці відійшли на Лівобережжя, де, потрапивши в оточення недалеко від Лубен, на р. Солониці, забили гетьмана Лободу, зви­нувативши його в поразці. Однак це їм не допомогло. Залишки повстанців були нещадно винищені під час дводенного артилерійського обстрілу козацького табору. Ті ж з них, хто вцілів, повіривши обіцянкам С. Жолкєв-ського про амністію, видали С. Наливайка полякам. Зрадники були обдурені поляками і жорстоко катовані, а С. Наливайка після тортур поляки стратили у Вар­шаві. Збереглись народні перекази про те, що Наливай­ко був спалений у мідному бику.

Як пише С. Леп'явко, юридичним підсумком війни проти козаків став універсал Жигмонта III від 1 ве­ресня 1596 p., виданий у відповідності до постанови весняного сейму. За ним козаки, які не перебували на службі, оголошувалися поза законом. їх наказува­лося ловити і карати на горло.

Очевидним наслідком воєнної кампанії було витіс­нення козаків з волості і зосередження їх діяльності на Запорьіжжі, Та програвши в сфері воєнній, козаки виграли в сфері набагато важливішій — соціальній. Головним наслідком п'ятирічного господарювання на волості стало створення соціальних передумов для різкого зростання і посилення козаччини.

За переконан­ням В. Антоновича, у цій війні у відкрите зіткнення вступили новий польський шляхетсько-аристократич­ний устрій і общинний лад України.

Великої уваги козацьким повстанням 1591—1596 pp. надав М. Костомаров. Виступаючи прихильником об­щинної теорії походження козацтва, він, як і В. Анто­нович, вбачав головну причину повстань у постійній ворожнечі общинного вічового ладу козацтва і шляхетсь­кого устрою Польщі. Вона вперше вилилась у відкри­тий конфлікт у повстанні К. Косинського, яке, однак, не мало підтримки широких верств населення. Та коли з 1595 р. у зв'язку з загостренням релігійного питан­ня «козацький рух набував уже релігійного відтінку, хоча і слабкою мірою..., злість козаків на знатних і ба­гатих привернула до них усе дрібне і пригнічене — тепер вони могли сподіватись на більше народне спів­чуття, коли прикривали своє свавілля прапором віри».

Козацькі війни 1591-1596 pp. завершили собою пер­ше сторіччя історії козацтва, коли воно переживало період становлення і росту. Одночасно вони були своє­рідним початком XVII ст., яке ввійшло в історію Ук­раїни як козацьке сторіччя. Через те характер козац­тва, його позитивні і негативні риси відбились на всій подальшій нашій історії.

Як підкреслює сучасний дослідник козацьких війн 1591—1596 pp. С.

Леп'явко, козацтво кінця XVI ст. нагадувало собою підлітка, уже фізично дорослого, але духовно недозрілого. Тому зрозумілою стає його по­літична безпорадність під час перших козацьких війн. • Політична неповноцінність козацтва була закладена в нього генетично. За походженням воно було дрібним військовим станом, який довгий час вперто боровся лише за право... служити котромусь із сюзеренів. Ма­ючи велику військову силу, козацтво врешті-решт зму­сило володарів навколишніх держав рахуватись із со­бою, хоча заплачена за це ціна була неспільномірна з отриманим результатом. Але на більше, ніж на самоутвердження в ролі законно визнаної військової корпорації воно так і не піднялося».

Козацтво не змог­ло усвідомити себе повноцінним суб'єктом суспіль­но-політичних відносин, господарем власної землі, на­ціональною політичною елітою. Мабуть, це й стало однією з головних причин трагедії козацтва.

Козацтво як носій національної ідеї. Існування козацтва, масове покозачення населення Подніпров'я та Східного Поділля на початку XVII ст. сформували в суспільній свідомості українців уявлення, що на ко­зацькі вольності має право вся українська верства. Зразком реалізації цих вольностей мала стати Запо­різька Січ. А воєнний характер козацтва переконував українців, що домогтися своїх прав можна тільки зброй­ним шляхом.

Православ'я було основою світогляду козацтва. За середньовічною традицією вирішальним фактором на­родності вважалась віра. Борючись за віру, козаки бо­ролись за народ. Вони були захисниками від зовніш­нього ворога та народними месниками за національні і релігійні кривди. Глибока релігійність, ревний за­хист православної віри є характерними рисами духов­ного життя запорожців. Тому наступ Польщі на пра­вослав'я, спроба полонізувати й покатоличити ук­раїнців, зустрів такий опір з боку козацтва, який воно чинило до кінця свого існування.

Отже, боротьба козацтва за свої права і вольності стала платформою об'єднання всіх сил українського народу у боротьбі за державність.

загрузка...