Національно-визвольні рухи У XVIII ст

Наступ російського самодержавства на україн­ську автономію в І половині XVIII cm. Зі вступом І. Мазепи в союз з Карлом XII у Петра І з'явились законні підстави для наступу на українську автоно­мію. Правда, уже й до того всі справи, що стосувались України, вирішувались царським урядом за допомо­гою Малоросійського приказу, який існував з 1662 по 1722 р. Після входження України до складу Москов­щини деякий час ще зберігались специфічні форми адміністративного устрою, організації війська, правові норми і податкова система. Переважання в Гетьман­щині особи над закладом давно вже дратувало царя. Йому не подобалось, як патріархально були організо­вані козацьке управління і суд. Знову ж таки, див­ним для Петра І було управління гетьмана з канце­лярією «при боці», сумісництво ним всіх функцій уряду, коли навіть скарбниця Гетьманщини не відокремлю­валась від приватного гетьманського господарства. Тому-то цар наполягав на введенні судових закладів, які могли діяти тільки за допомогою писаного права. Та й перевірити діяльність закладів набагато простіше, ніж діяльність окремої особи.

Зміни відбулись у самоуправлінні Слобідської Ук­раїни, яка мала свої особливості в адміністративно-територіальному поділі. Вона складалась з п'яти ко­зацьких полків — Острозького, Сумського, Охтирського, Харківського та Ізюмського, в яких нараховувалось біля 100 сотень. Полковники і сотники займались адміні­стративними, фінансовими, судовими і воєнними спра­вами. Козацька старшина обиралась на радах з числа заможної верхівки.

Та з першої половини XVIII ст. цього звичаю перестали дотримуватись, і старшина призначалась царською адміністрацією, якій були підпорядковані і слобідські полки.

З 1708 р. в Слобідській Україні було введено поділ на губернії. Сумський, Ахтирський і Харківський пол­ки ввійшли до складу Київської, а Острозький та Ізюмський — Азовської губерній.

У 1721 р. Росія стала імперією. З урахуванням цьо­го змінювалась вся система управління.

У відповідності з указом Петра І від 16 травня 1722 р. була створена Малоросійська колегія на чолі з бригадиром С. Велья-міновим-Зєрновим для контролю за діями адміністра­тивних, судових і фінансових органів Лівобережної України. Тоді ж царський уряд заборонив вибори ново­го гетьмана, передавши управління Лівобережжям на­казному (призначеному, виконуючому обов'язки) геть­манові і генеральній старшині, а козацьке військо — в розпорядження генерала М. Голіцина.

Цим наказним гетьманом був П. Полуботок. Ді­яльність його щодо консолідації старшини, реформи в галузі судочинства, енергійна боротьба з новостворе-ною Малоросійською колегією неминуче вели до кон­флікту з царем. Так, намагаючись нейтралізувати дії Малоросійської колегії, гетьман зробив Генеральний суд органом колегіальним - Був установлений чіткий порядок апеляцій, розгорнулась боротьба з хабарниц­твом. Однак колегія не хотіла грати другорядну роль в адміністрації Гетьманщини. Скориставшись числен­ними скаргами козацької старшини і міщан на мето­ди управління П. Полуботка, С. Вельямінов доповів царю про те, що гетьман чинить всілякі перешкоди роботі колегії. Заходи Павла Полуботка у відновленні автономії Гетьманщини не на жарт стурбували уряд Росії. Гетьман з найближчими соратниками був ви­кликаний до Петербургу і ув'язнений в Петропа-ловській фортеці, де й помер під час слідства.

Гетьман Д. Апостол і «рішительні пункти». В 1725 р. помер цар Петро І, і уряд Росії пішов на окремі поступки старшині, яка вимагала поновлення гетьманства. Була ліквідована Малоросійська колегія, і в 1727 р. козацька рада обрала гетьманом Д. Апос­тола. Він був соратником І. Мазепи, талановитим воє­начальником. Під час першого візиту до царського двору гетьман подав петицію про поновлення Березневих ста­тей Б. Хмельницького. Символічно, що останній вибор­ний гетьман Данило Апостол зробив спробу відродити Гетьманщину часів її першого керівника — Б. Хмель­ницького.

Йдучи на певний компроміс, царська адміністра­ція ухвалила «рішительні пункти». Вони стали своє­рідною конституцією України до самого кінця її ав­тономії. «Рішительні пункти» були мало схожими на Березневі статті, обмежуючи компетенції місцевого са­моуправління. Проте вони враховували деякі вимоги українців. Хоча зовнішні зносини Україні дозволялось мати з відома російського резидента тільки з Польщею і Кримом. Бід українського війська залишилось три найманих полки, але й вони під час війни підлягали фельдмаршалові. Полкова і сотенна старшина затверд­жувалась гетьманом, а генеральна — імператором. У Гетьманщині був створений Генеральний суд з трьох українців і трьох росіян. З метою вдосконалення су­дочинства проводилась кодифікація українського пра­ва, яке традиційно було звичаєвим. Д. Апостол зат­вердив судову інструкцію про колегіальність судів і порядок апеляції. Генеральний суд був найвищим апеляційним. Прибуток від торгівлі з іноземними куп­цями в Україні йшов цілком до скарбниці Росії. Російські власники земель в Україні підлягали міс­цевій юрисдикції. Навіть Київ попав на деякий час під юрисдикцію гетьмана.

Почалась ревізія всіх скар­бових земель і маєтків.

Заснування Нової Січі. Послідовність Д. Апос­тола у відстоюванні автономії Гетьманщини сприяла й поверненню запорожців на батьківщину.

Цьому до­помагали і складні стосунки Росії з Туреччиною. Ро­сія готувалась до війни з Кримським ханством, тому вона зміцнювала південні кордони. У 1731 р. вздовж кордонів почалось будівництво так званої «Українсь­кої лінії» з 16 фортець, 200 редутів тощо. Тому-то Росія погодилась на повернення запорожців додому. Останні ж, не чекаючи дозволу, вже й самі перебрались через кордон і заснували Нову Січ на р. Підпільній біля Ніко­поля. А вже піля смерті Д. Апостола влітку 1734 р. була укладена угода з Росією, за якою запорожці отри­мали від неї повну амністію, всі свої землі, вольності і права. Як військові, запорожці підкорялись російсько­му командуванню, а уряд виділяв їм на утримання щорічно 20 тис. крб. Таким чином були нейтралізо­вані можливі антиросійські виступи козаків.

Нова Січ стала центром запорізького козацтва, яке займало значну територію. Воно межувало з терито­рією Війська Донського, Слобідської, Лівобережної і Пра­вобережної України. У мирний час запорожці зобов'я­зані були охороняти південні кордони України, а під час війни разом з російськими військами брати участь у воєнних походах.

Оскільки в Україні не залишилось своєї знаті, яка б вела родовід від князівської Русі, то у XVIII ст. її місце стала займати козацька старшина. Саме з геть­манства Д. Апостола починається прагнення козаць­кої старшини висунути себе в лави російського дво­рянства. Правда, це прагнення здійснилось лише через 100 років.

Правління Гетьманського Уряду. Уряд Ганн» Іоанов-іш скористався смертю Д. Апостола, щоб повернутись до петрівської політики щодо України. Тому управління Україною було доручено так званому Правлінню Гетьман­ського Уряду. Навправді ж, це була фактично відновле­на Малоросійська колегія. Уряд складався з трьох ук раїнців і трьох росіян на чолі з кн. О. ІІЬховським Цей орган став провідником російської велнкодержа ної політики в Україні.

Та в діяльності Правління бу­ло й позитивне. Через плутанину в нормах україн­ського права, яке все ще опиралось на Литовські Стату­ти XVI ст., і для приведення цих норм у відповідність з вимогами часу, ще в 1728 р. була створена кодифіка­ційна комісія. А через 16 років роботи, в 1744 p., був підготовлений новий кодекс під назвою «Права, за якими судиться український народ". Звичайно, з по­гляду історії, ці «Права...» були лише ще одним дип­ломатичним маневром, компліментарним заходом в колоніальній політиці Росії у відношенні до Украї­ни. Як побачимо далі, Росія дуже швидко перестане зважати на ці українські права.

Саме ж існування цього Правління (1734-1750 pp.) було черговим ударом по автономії Гетьманщини, відвертим втручанням в її внутрішні і зовнішні спра­ви.

Його призначення імператрицею Ганною було свідченням того, що українська політична еліта все більше втрачала свій вплив на становище у власній країні.

Україна за часів останнього гетьмана К. Розу-мовського. У результаті палацового перевороту в Ро­сії прийшла до влади Єлизавета Петрівна. Нові імпе­ратриця, яка була таємно повінчана з О. Розумовським, сином простого козака з м. Козельця на Чернігів­щині, прихильно ставилася до України. Тому иа чи­сельні прохання козацької старшини вона відновила посаду гетьмана. Ним став брат чоловіка імператри­ці Кирило Розумовський, який встиг перед цим побу­вати президентом Академії наук Росії. Підпорядку­вавши його владі і Запорізьку Січ та надавши йому звання фельдмаршала, імператриця Єлизавета здобу­ла в особі К. Розумовського вірного царедворця і по­слідовного кріпосника.

З гетьманством поновились і попередні заборони, і обмеження царизму щодо автономії Гетьманщини. Так, гетьману заборонялось займатись міжнародною політикою, Росія призначала козацьку старшину тощо.

А в 1754 p. було ліквідовано митний кордон між Ро­сією і Україною, тоді ж гетьману наказано було скла­дати фінансові звіти російському урядові про прибут­ки і витрати Гетьманщини. У 1761 р. Київ назавжди перейшов під юрисдикцію уряду Росії.

К. Розумовськии був більше придворним російсь­ким вельможею, німе українським гетьманом. Тому він передоручив обов'язки гетьмана своєму вчителеві і наставникові Г. М. Теплову, противникові автономії України. Внаслідок судової реформи Гетьманщину було поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд. Як завжди це робить влада, піклуючись про збережен­ня своїх привілеїв, К. Розумовськии більше ніж за 20 років до указу імператриці Катерини II, що заборо­няв вільні селянські переходи від одного пана до іншо­го, цю заборону на Юріїв день наклав першим. У своє­му універсалі (1761 р.) він указував, що всякий селя­нин, який піде від пана, не має права забрати своє рухоме і нерухоме майно і повинен взяти у пана письмовий дозвіл на право переходу. Як бачимо, царизм здобув собі в особі останнього українського гетьмана і по­слідовного кріпосника.

Як і Д. Апостол, К. Розумовськии основну увагу зосередив на загарбанні і закріпленні за своєю роди­ною якнайбільшої кількості земельних володінь та по-кріпачених селян. Розумовські таким чином отрима­ли тисячі десятин земель і десятки тисяч кріпаків. Так і значна частина козаків була виключена з реєстру і потрапила в кріпосну залежність.

К. Розумовськии почав регулярно скликати Гене­ральні Збори, які згодом передбачалось перетворити на шляхетський парламент. Проводилась модернізація війська, зокрема, вдосконалювалась артилерія, впровад­жувалось однакове озброєння та вводились однострої (уніформа). Як європейськи освічена людина, К. Розу­мовськии мріяв про відкриття у столиці Гетьманщини м. Батурині університету.

Однак спроба К. Розумовського добитись визнання спадковості гетьманства для свого роду стала приводом для імператриці Катери­ни II позбавити його посади. У 1764 p. K. Розумовсь­кии, останній гетьман України, змушений був склас­ти свої клейноди (ознаки влади) під загрозою звину­вачення його в державній зраді.

Як стверджує О. Апанович, Українська Гетьманська держава за 116 років свого існування (1648-1764 pp.) мала 17 гетьманів.