КОЗАЦТВО В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII ст

Берестейська церковна унія 1596 р. Ватікан, а та­кож польська королівська влада намагалися покато­личити православне населення України. За допомо гою релігії робилася спроба тісніше з'єднати Україну з Польщею і протидіяти Московщині. Ідея об'єднання католицької і православної церков знаходила прихиль­ників також і серед православного духовенства, поз­бавленого прав, якими володіли католики. Тому певна частина духовенства під проводом єпископів Іпатія Потія і Кирила Терлецького на Берестейському со­борі 1596 р. проголосили з'єднання православної цер­кви з католицькою. При цьому за греко-католицькою церквою зберігалися православний обряд і церковна догма. Служба в церкві велась українською мовою за православним обрядом.

Проте унію не прийняла значна частина україн­ського народу. Боротьбу проти об'єднання церков очо­лив князь Василь-Костянтин Острозький. Він особли­во багато зробив в обороні православної церкви і розвиткові української культури і освіти. Князь Ост­розький заслужив собі у віках ім'я мецената націо­нального життя, створивши Академію в Острозі.

Визначні магнатські роди в Україні продовжували ще чинити певний опір наступові Польщі, очолюючи добродійні установи, протегуючи розвиткові культу­ри. Магнат Григорій Ходкевич одним із перших зро­зумів значення друкарства і заклав друкарню в своїй маєтності в Заблудові, єже би г-лово Божіє розмножи­лося і наученіє людєм закону гречеського ширило­ся». Брацлавський каштелян Василь Загоровський став фундатором школи у своєму селі.

Ще перед унією єпископ Гедеон Балабан у посланні «ясновельможним княжатам, воєводам, каштелянам, старостам, зацнеуро-жоним паном подстаростам и всякому врядови над-лежачому, также всему стану рицерскому, славетним паном войтом, бурмистром, радцам» звернувся до православних у справі національній: збору грошей для викупу друкарні Івана Федорова, щоб не допустити її вивезення в Московщину.

З часом маєтки князів Острозьких перейшли до князів Заславських, які теж не цуралися добродійності.

Так, наприклад, коштом княжни Насті Заславеької було зладжено знамените Пересопницьке Євангеліє «на мову рускую з язика болгарського». Після Острозьких князів свої сили для культурної і національної бо­ротьби організовує українське православне міщанство. В історії розвитку і захисту української культури настає міщансько-братський період. Після Берестейсь­кого собору 1596 р. справу захисту православ'я пере­бирають на себе клірики, братства, козацька старшина і «люд посполитий». Українські магнати стали пере­ходити в латинський обряд, а народ без митрополита та інших князів церкви напівлегально створює брат­ства, друкарні, школи та виступає захисником віри предків. Боротьба в Україні велась не стільки станова, як національна. Православ'я стає вірою хлопською. Тільки *худі й неславні» залишилися в старій вірі.

Доба гетьмана Петра Сагайдачного. Після при­душення повстань К. Косинського і С. Наливайка Польща змушена була різко змінити своє відношення до козаків взагалі, тому що потребувала їх допомоги. Польське панство неохоче брало участь у війнах, тому король великі надії покладав на козаків. Через таку польську політику по відношенню до козацтва серед останнього зародилось дві течії. До радикальної течії належала козацька сірома, яка жила з воєнних по­ходів і в надії колись побороти Польщу. До течії по­міркованих відносились статечні козаки, «значні», яким було що втрачати в разі конфлікту з владою і поразки в ньому. Як це завжди буває після поразки повстан­ців і перемоги влади, наступила реакція. Гору серед козаків взяли помірковані, статечні хазяї. Вони по­чали слухняно виконувати всі розпорядження коро­ля, наприклад ходили походами в Лівонію та Молда­вію, а також брали активну участь в походах на Моск­ву під час її «великої смути».

У цей час серед козацтва вже було добре відоме ім'я Петра Конашевича Сагайдачного. Разом з запорожця­ми він прославився успішними морськими походами на Туреччину і Крим, здобуттям і пограбуванням їхніх міст. Завдяки цьому П. Сагайдачний зайняв почесне місце в антитурецькій «Лізі Міліції Християнства» з центром у Західній Європі.

П. Сагайдачний розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою, що було значним внеском у розвиток українського військового мистецтва. Усі найбільш успішні морські походи ко­заків на Крим чи Туреччину очолював П. Сагайдачний.

Уряд Туреччини розцінював боротьбу з козаками як найважчу, найскладнішу і найневідкладнішу воєнну і зовнішньополітичну проблему. Османська імперія була найбільшою державою тогочасного світу, проте і їй прий-шлось мобілізувати майже всі свої збройні сили для боротьби з козаками.

За час свого гетьманства (1614—1622 pp.) П. Сагай­дачний провів реформу козацтва, перетворивши його з тимчасових партизанських формувань на регулярне військо. Серед козаків було встановлено порядок, ієрар­хію і дисципліну. Реєстр їх був збільшений до 40 тис.

З військової формації козацтво, завдяки старанням П. Сагайдачного, було перетворено у політичний чин­ник з державницькими цілями. Тісні зв'язки з ук­раїнською інтелігенцією у П. Сагайдачного встанови­лись ще з часів його навчання в Острозькій академії. Співробітничав з міщанством і культурними діячами України гетьман і тепер. П. Сагайдачний переніс осе­редок козацтва до столиці України — Києва. Разом «з усім військом Запорізьким* він вписався в 1618 р. до Київського Богоявленського братства. Це братство вважається справою рук гетьмана. Як найбільш ви­сокоосвічена людина свого часу, П. Сагайдачний не міг не розуміти значення братств у розвиткові і збере­женні національної культури. Однією з фундаторок братства була киянка Гальшка Гулевичівна, яка відпи­сала своє майно на заснування монастиря, шпиталю та школи.

У 1620 р. під протекцією П. Сагайдачного патріарх Теофан відновив в Україні православну ієрархію, висвятивши на митрополита Иова Борецького і чотирьох епіскопів для Київської митрополії.

Так разом, в одній шерензі, стали міщани, духовенство і козаки. Союз козаччини з інтелігенцією скріпив обидві сторони. Міщанство і духовенство відчули за собою підтримку воєнної сили Запоріжжя. Тепер вони могли сміливі­ше і енергійніше здійснювати свої плани. А козаччи­на завдяки підтримці нею церкви виявилась оплотом загальнонаціональної справи — оборони церкви і куль­тури.

Виважену і помірковану політику проводив гетьман відносно Польщі. Допомагаючи королевичу Володис-лавові в 1618 р. в його облозі Москви, Сагайдачний ви­магав за це визнання поновленої православної ієрархії. У 1620-1621 pp. султанська Туреччина розв'язала війну проти Польщі. Вона завершилась у вересні 1621 р. чотиритижневою битвою об'єднаних сил козацьких і польсько-шляхетських військ проти турків під Хо­тином. У цій Хотинській війні вирішальну роль у пе­ремозі над турецько-татарськими військами відігра­ли козацькі полки на чолі з П. Сагайдачним. «Натовп черні..., а не зброя могутнього лицарства похитнула грізну турецьку силу», — з гіркотою зазначив Ян Со-бєський. Під час битви гетьмана було поранено і не­вдовзі він помер.

Козацькі повстання І половили XVII cm. Дві течії серед козацтва уособлювали собою і дві тен­денції. За компроміс з владою виступали заможні реєстрові козаки і козацька старшина Запоріжжя. їх підтримували українська шляхта і заможне міщан­ство.

Проти компромісу виступали широкі маси ко­зацтва, колишні учасники Хотинської битви, демобі­лізовані без засобів до існування. Пани презирливо називали їх «гультяями».

Гетьман Михайло Дорошенко пробував вести пере­говори з Польщею, а тим часом використовував вете­ранів Хотинської війни в битвах з Туреччиною, орга­нізовуючи морські походи.

Він також підтримував добрі стосунки з антитурецькою опозицією серед та­тар у Криму. Польща боялась постійних нападів ко­заків на Крим і Туреччину, небезпідставно вважаючи, що вони провокують татар і турків на війни з поляка­ми. Умовляння козаків не приносили результатів, тому в 1625 р. між поляками і козаками гетьмана Марка Жмайла дійшло до битви біля Крилова і над Куруко-вим озером під Кременчуком. Після цієї битви в уро­чищі Ведмежі лози було укладено компромісний до­говір з обмеженням реєстру до 6000 козаків, амністією повстанцям та забороною морських походів проти Ос­манської імперії.

Щоб попередити наступні конфлікти з козаками, польський уряд спробував за допомогою реєстровців контролювати Запоріжжя. Але козаки встигли до цьо­го обрати гетьманом талановитого воїна Тараса Фе­доровича (Трясила) і з артилерією рушили на волость. У 1630 р. головні бої відбулись під Переяславом. Під час переговорів коронний гетьман С Конєцпольський збільшив реєстр до 8000 козаків. Дипломатична пове­дінка гетьмана реєстрових козаків Івана Петражиць-кого дозволяла йому навіть вимагати, щоб козаків, як окремий лицарський стан, було допущено до виборів короля.

На елекційному сеймі 1632 р. в Варшаві поляки нарешті визнали православну церкву. Затверджені були також «Пункти заспокоєння народу руського грецької віри», а православним було дозволено мати свою ієрархію. Київським митрополитом українські єпископи обрали Петра Могилу. Коштом П. Могили і за його сприяння було реставровано храм св. Софії, велику лаврську церкву, а також церкву Михайлівського монастиря. За його прикладом «благочестиві і ревностні христолюбці» теж здійснювали своїм коштом рестав­рації храмів, відбудовували міста як пам'ятки слави і могутності України. Такі заходи будили в душах нащадків спогади про часи минувші, розбуркували во­гонь національної свідомості.

Митрополит П. Могила сприяв розвиткові будівниц­тва, мистецтва, книгодрукування, щоб «книг било роз-них в Парнасе достаток». У 1633 р. П. Могила реорга­нізував школу Київського Богоявленського братства на зразок єзуїтських шкіл у колегію. В історію українсь­кої культури вона ввійшла як Києво-Могилянська ко­легія. Керівники братських шкіл розуміли, що вберег­ти національну культуру від спольщення можливо було тільки вихованням нової української еліти. Реформи митрополита були такими важливими, що в подальшо­му роглядалися істориками як «Могилянська доба».

Тим часом змінювалась міжнародна політична об­становка і козаки знову стали потрібні польській владі як непереможна воєнна сила, якої боялись і яку пова­жали сусіди і вороги. У цей час в Європі точилася Тридцятилітня війна. Вели її країни, які поділилися на два табори — католицький і протестантський. Зро­зуміло, що обидва табори в Європі добре знали козаків і складали плани відносно їх залучення до боротьби на своєму боці. Польща мусила це враховувати. У 1633 р. почалась Московська кампанія поляків за участю ко­заків. У 1634 р. двадцятитисячний загін козаків на чолі з гетьманом Орендаренком воював під Смоленсь­ком. Решта козацьких загонів вела воєнні дії навколо Калуги, Вязьми, Ржева. Поляновський мир цього ж року засвідчив перемогу Польщі, до якої відійшли Сіверщина і Смоленськ. Козаки знову були обдурені королем, який перед походами на Росію обіцяв їм щедру платню і закріплення вольностей.

Це тільки загострило й до того складні відносини між поляками і козаками. Для кращого нагляду за Запоріжжям на Дніпрі біля порогів на замовлення уря­ду французьким інженером Гійомом де Бопланом була збудована фортеця Кодак. У 1635 р. вона була зруйно­вана козаками за наказом гетьмана Івана Сулими, а її залога вирубана. Побоюючись переслідувань з боку уря­ду, козаки видали І. Сулиму полякам і він був страче­ний. Тимчасове затишшя відзначалось енергійною діяль­ністю поляків з нейтралізації найбільш неспокійних елементів серед козацьких ватажків.

Проте все таєм­не рано чи пізно стає очевидним. Серед загального невдоволення вибухнуло нове повстання в 1637 р. під керівництвом П. Павлюка. У битві під Кумейками біля Черкас козаки потерпіли поразку і підписали мир за принизливих умов. Павлюка, Томиленка і ще декого з ватажків видали полякам. Поляки не забарилися ска­рати козацьких керівників на горло. Та навесні 1638 р. повстання вибухнуло на Лівобережжі. Постанців очо­лили Дмитро Гуня і Яків Острянин (Остряниця). Після запеклих боїв, в яких козаки захопили Чигирин, Кре­менчук і загрожували Києву, гору все-таки взяли пе­реважаючі сили поляків, коли на допомогу військам Потоцького прийшов Ярема Вишневецький. Після підписання миру козаки змушені були здати поля­кам зброю і клейноди. Через великі втрати поляків капітуляція козаків пройшла без великих жертв і без видачі ватажків.

Польський уряд у 1638 р. обнародував «Ордина­цію Війська Запорізького реєстрового», яка сильно обмежила самоврядування реєстровців. Скасовувалась виборність старшини, ліквідовувався козацький суд, замість виборного козацького гетьмана уряд ставив польського комісара. Посади полковників займала виключно шляхта. Реєстр скорочувався до 6 тис. ко­заків. Реєстрові козаки мали право перебувати тільки В Чигиринському, Корсунському і Черкаському ста-роствах. Козаків із Запоріжжя було оголошено поза законом. Була відбудована фортеця Кодак і збільшено її гарнізон для нагляду за Січчю. Почалися репресії уряду по відношенню до всіх, хто брав участь у по­встанні чи підозрювався в симпатії до бунтівників, ребельянтів і єретиків.

Цілих десять років після цього в Україні пану­вав могильний спокій. Цей період називався у по­ляків «золотим спокоєм». Склалася дивна ситуація, за якої слава, вплив і значення козацтва у світі все більше зростали, а права дедалі більше обмежува­лись польським урядом. Довго так продовжуватись не могло.