КІММЕРІЙЦІ. СКІФИ. САРМАТИ

У VIII—VII століттях до н. є. войовничі племена кіммерійців проникають на територію Передньої та Малої Азії. Історичні пам'ятки цих племен IX — першої половини VII століть до н. є. виявлено як на берегах Волги, так і на берегах Дунаю. Лук, кинджал, меч та спис складали озброєння кіммерійського воїна. Ці племена займалися кочовим скотарством. Оскільки для кіммерійців коні були не тільки транспортним засобом, а й продуктом харчування, причому різноманітним, то Геродот називає їх «тими, що доять кобилиць». Це були іраномовні племена. У Північному Причорномор'ї в VII ст. до н. є. вони побудували перші добре укріплені городища. Кіммерійці згадуються в «Одіссеї» Гомера, в Біблії — «Книга буття», в «Історії» Геродота. У VII ст. до н. є. їх звідси витіснили скіфи. Як пише Геродот, «похоронивши тіла своїх вождів біля Тірасао, кіммерійці пішли з країни і поселились там, «де зараз стоїть еллінське місто Сінопа», тобто в Малій Азії. Це Південне Причорномор'я. На сході скіфи переслідували кіммерійців до меж Мідії. Топографічні назви, що пов'язують кіммерійців з берегами Керченської протоки (Боспор Кіммерійський тощо), показують, що племена ці мешкали найдовше навколо Меотиди (Азовського моря). Матеріальним пам'ятником кіммерійців були клади і окремі знахідки бронзових речей.

Скіфи прийшли до Північної Понтіди ЗІ Сходу близь­ко 700 р. до н. є. Красиві іраномовні бородаті чолові­ки і стрункі, високі жінки легко обжили новий край. За присутності скіфів у цих краях не припинявся розвиток тваринництва, землеробства, торгівлі.

Усьо­му цьому сприяли природні умови і попит греків-ко-лоністів на зерно. Підкоривши собі місцеві земле­робські племена, скіфи створили найбільше на нашій території Скіфське царство, яке проіснувало до III ст. до н. є. Скіфи-зайди називали себе царськими скіфа­ми. Підкорені ними землеробські племена називались меланхленами, невраліи, меотами, алазонами, ага-фирсами, сіндами, калліпідами., гелонами, герра-ми., андрофагами тощо. Загальна їх назва була скіфи-землероби і скіфи-орачі. Це були пращури слов'ян, протослов'яни, наші далекі предки. Про це свідчать беззаперечні факти археологічних і писемних джерел, на цьому сходяться такі різні за своїми політичними вподобаннями вчені-історики, як акад. Б. Рибаков, проф. В. Щербаківський, видатний український архе­олог і поет Б. Мозолевський та ін.

Найповніший опис Скіфського царства і скіфів ми зустрічаємо у Геродота, в його «Історії», в книзі чет­вертій під назвою «Мельпомена». Книгу четверту сьо­годні історики вважають скіфським логосом.

Із «Записок про Галльську війну» Юлія Цезаря ви­вчення своєї історії починають французи. Німці ж по­чинають вивчати свою з «Германії» Таціта. «Історія» Геродота має таке ж значення для вивчення історії України. Геродот особисто побував у багатьох місце­востях півдня України. Він дав про це перші док­ладні звістки, описав тодішніх її жителів: скіфів, сар-матів, неврів та інших.

Геродот описав скіфів краще за інших письмен­ників і мандрівників. Для тих, хто вивчає побут і ре­лігію скіфів, його праця є основним джерелом. В його «Історії» скіфи не були ні благородними, ні жорсто­кими. Язичники за релігією, вони були людьми свого часу і жили за його законами.

Очевидно, що культура кожного народу — це сума проявів усіх його духовних сил, та у скіфів-кочівників й у царських скіфів вона була невисокою. Ось вам приклад.

Етапами освоєння древніми греками навко-лишьного світу були матріархат, патріархат, рух від фе­тишизму і зооморфізму до анімістичних, а потім і ант­ропоморфних уявлень про божественну силу. Скіфи ж у своїй культурі поки що були тільки на етапі зоо­морфних уявлень.

Існує безліч описів похоронів скіфських царів. їх ховали в колі забитих коней і приносили людські жер­тви, якими ставали задушені жінки і слуги царя. Але подібним чином хоронили своїх царів і фракійці, близькі сусіди скіфів, а в пізніші часи — і галли, про що пише Гай Юлій Цезар. До естетичних уподобань скіфів належить і звичай підвішувати скальпи ворогів до вуздечок своїх коней, робити з їх черепів чаші. Скіфське мистецтво з повним правом можна назвати псевдоскіфським, бо скіфи перейняли його від армено-їдної раси. Звідтіля й коріння передскіфського земле­робського населення південної України.

Проф. М. Ростовцев стиль мистецьких виробів, знай­дених у могилах-курганах скіфських царів, називає че­рез зображення зооморфних елементів «звіриним». Та проф. В. Щербаківський слушно зауважує, що це не­можливий термін, бо стиль завжди визначається за ім'ям автора, а не зображеного об'єкта. Тим більше, що «стиль» походить від грецького stylos — перо, почерк, рука, які характеризують автора. У Північному При­чорномор'ї золоті речі мали зооморфний орнамент не­залежно від естетичних (стильових) вимог, а тому, що вважалося, немов би ці звірі на оздобах не давали мож--ливості ворогам зурочити їх носія. Через те ці звірині апотропейони (чортогони, відвертаючі лиха) вживали­ся в якомога більшій кількості на речах, особливо на зброї, бо від умілого вживання зброї залежало життя її власника. Отже, йому хотілось мати на зброї якнай­більше амулетів. Оскільки піхви для меча чи сагайдак для лука були невеликими, апотропейонів на них на­магались вмістити найбільше, згідно з бажанням за­мовника. Це ж стосувалось також прикрас і оздоблень кінської збруї. Тобто мова мусила йти про звірину ор­наментику, а не про звіриний стиль. Звірина орнамен­тика була вимогою релігії, а не естетики.

Ці мистецькі вироби могли вживатись не тільки скі­фами чи іранцями, а й народами, які жили в понтійських степах. Серед цих речей зустрічаються золоті бляшки у вигляді крилатих вепрів, великої богині Діви або Кибели, які знаходять і в Малій Азії.

Саме звідтіля походять ці культи. Знахідки їх в Північній Понтіді вказують нате, що вони належать племенам-одновірцям з малоазійськими, що збігається з оповіданням Геро­дота про племена в Малій Азії. Відомо, що одноіменні племена жили на Кубані і в Малій Азії: сінди кубанські і сінти малоазійські. За спостереженнями М. Ростов­цева, іноземні домішки з часом відчувались у скіфському «звіриному стилі» все більше, і це ясно вказує на див­ну пристрасть номадів до чужоземних елементів. Су­часні археологи шляхом аналізу предметів, виконаних у «звіриному стилі», і співставлення його елементів з традиціями грецького мистецтва дійшли висновку про виготовлення частини речей грецькими майстрами з урахуванням скіфських традицій.

М. Ростовцев називає хибними погляди іншого відо­мого археолога Б. Фармаковського на іонійське поход­ження псевдоскіфського мистецтва. Насправді ж, з по­гляду проф. В. Щербаківського, помилкою всіх прихиль­ників М. Ростовцева є те, що вони користувалися неточним терміном «скіфське мистецтво» і не з'ясу­вали, чи могло існувати скіфське мистецтво в ті часи. Як відомо, використання металів почалося на рубежі IV і III тисячоліть до нашої ери на Закавказзі, в області, відомій пізніше як «Вірменія*. Звідти золото і срібло в обробленому вигляді розходилося і на південь — у Месопотамію, і на схід — в Іран, і на північ — на Кубань через Кавказ, і на захід — у Малу Азію і в Гре­цію. Одночасно із золотом і сріблом стала вживатись і мідь, пізніше — бронза. Про середньоазіатські племена Геродот каже, що одні з них використовували тільки мідь або бронзу, а інші — тільки золото.

Використання заліза для виготовлення зброї на­паду і захисту з середини І тисячоліття до н. є. спри­яло розвиткові військової справи. Другим нововве­денням, що якісно змінило військову справу, було застосування двоперих і трьохперих бронзових нако­нечників стріл. Нові стріли мали балістичні якості, що перевищували якість стріл ранньої древності. Уперше такі стріли стали вживати скіфи. Винахід скіфами нового виду стріл у VIII ст. до н. є. і досяг­нення ними високого вишколу кінноти докорінно змінили стан справ.

Скіфська тактика базувалась на створенні масового легкого кінного війська практично без обозу. Усе по­стачання (і запаси бронзи в тому числі) забезпечува­лось за рахунок грабування. Нові наконечники стріл замість використаних відливались в маленьких пере­носних формах, а самі ковалі, очевидно, входили до складу кінного загону. Таке військо було надзвичайно рухли­вим, а при більшій далекобійності і пробивній силі стріл могло постійно триматись на безпечній відстані від во­рога. Стрілянина велась не через голови коней, а назад по ходу скачки. Коні, що летіли табуном подалі від небезпеки, майже не потребували поводів і скеровува­лись тільки шенкелями. Отже, обстріл вівся на скаку, коли кінний загін мчався мимо або від ворога, причому обстріл цей досягав дійсно вбивчої сили. Недарма Ге­родот називає скіфів є кінними стрільцями з лука*.

Із скіфами на території України остаточно утвер­дився залізний вік. Залізо у скіфів стало основним металом, з якого виготовляли більшість зброї та зна­рядь праці. З бронзи відливали лише вістря до стріл, прикраси, деякий посуд, оздоби до кінської збруї та інше.

На зміну скіфам в причорноморські степи стали проникати такі ж іраномовні племена під назвою сар-ліата. Хвиля за хвилею котилися вони зі Сходу, все більш густо заповнюючи ці землі.

Уже Геродот згадує про них під назвою савроматів, які в його час мешка­ли по течії Дону І на Нижній Волзі. Сармати почали енергійно витісняти скіфів спочатку в Крим, далі за Дніпро, а там і за Дунай. Сарматська ця інвазія поча­лася в III ст. до н. е. Вважається, що культура сарматів була близька до скіфської. Однак сармати були ще більш відсталими, ніж скіфи, тому що в їх ладі дуже очевидно проглядались залишки матріархату. Тобто в суспільному житті сарматів на цей час ще й досі ве­лику участь брали жінки, які разом з чоловіками навіть здійснювали воєнні походи. «Керовані жінка­ми» сармати, яких так прозвали через сильні пере­житки матріархату у сарматської знаті, як і кіммерійці, залишили свій слід у слов'янському фольклорі. Сар­матський натиск впродовж декількох століть привів до занепаду слов'янських земель. Тому місцеве насе­лення переселилось з лісостепу на північ, в лісову зону. Шість століть панували сармати в степах Північно­го Причорномор'я, займаючи територію від Дону до Дністра. Як це було притаманно решті кочівників, сар­мати були союзом племен (язигів, роксоланів, аланів). Сармати не створили однієї великої держави, подібної до тієї, що існувала у царських скіфів. Мабуть що со­ціальний устрій сарматів був близьким до скіфсько­го. Проте звичаї степовиків сарматської епохи відріз­няються від скіфської більшою простотою. їх кургани не містять такої великої кількості дорогоцінних ре­чей, як кургани царських скіфів. Замість вишуканих предметів грецької роботи, які знаходили в скіфських могилах, в сарматських курганах були знайдені вар­варські прикраси з золота з вставленими в них на-півдорогоцінними каменями. У III ст. н. е. на землі південної України нападають вихідці з Гіпербореїв (Скандінавії) готи, а в IV ст. — гуни. З сарматами сталось те ж саме, що перед цим з скіфами — вони були частково розбиті, захоплені в полон або знищені. Залишки ж скіфів утворили в Криму невелику державу під назвою Мала Скіфія зі столицею Неаполь Скіфській. Про неї згадує і Нестор у «Повісті мину­лих літ».

А слов'яни, які втікли на північ у ліси, створюють нові племінні центри. Про це, зокрема, свідчать сотні цвинтарз, поховання, здійснені за обрядом трупоспа-лення. Цей обряд в подробицях описаний Нестором.

Зразу ж за широкою смугою прип'ятських і ниж-ньодескшських боліт, в неприступних для сарматів землях стародавніх неврів були побудовані великі фортец: які могли бути племенними центрами дре­говичів— «болотників». «Дригва» зі старослов'янсь­кої — 6)ЛОТО.