Духовне життя русі

Київська Русь проіснувала з IX ст. до її завоюван­ня в середині ХШ ст. татаро-монголами. На сьогодні маємо більше тисячі років слов'янській народній твор­чості, писемності, літературі, живопису, архітектурі, скульптурі, музиці.

Розвиток містобудування. Більше тисячі років багатьом українським містам: Києву, Чернігову, Володимиру-Волинському, Галичу, Переяславу, Білго-род-Дністровському. Це все міста ІХ-Х століть У XI ст. в писемних пам'ятниках з'являється згадка ще про 62 міста; в XII ст. — ще про 134 міста, а на початку XIII ст. (до завоювання Київської Русі татаро-монго-лами) — ще про 47 міст. Насправді міст було значно більше, тільки вони не всі ввійшли до літописів. Біль­шість цих міст збереглася і донині. А тоді в них пра­цювали ремісники, зодчі, богомази, письменники й пере­писувачі книг, кипіло розумове життя. Своїм світовим значенням слов'янська культура XIX і XX століть ба­гато в чому зобов'язана своєму тисячолітньому роз­виткові, силам, що накопичені за століття, мудрості і досвіду, які передали своїм далеким потомкам їх могутні І мудрі пращури.

Київська Русь Х-ХІ століть — час єдності слов'ян, час її слави і могутності. Київська Русь була найбіль­шою державою середньовічної Європи. Уже в X і XI сто­літтях у Київській Русі зміцнів феодальний лад з його двома класами: селян-землеробів і феодалів-землевлас-ників. Пригноблення селян ставало все більшим, а в XI ст. стало просто нестерпним.

Літописці XI ст. відзна­чають низку селянських повстань, які були підтримані міськими низами. Повстання були придушені, та на­лякані ними феодали пішли на поступки. На той час розвинулась навіть проповідь м'якого відношення до «сиріт» (як називали тоді селян), і при цьому продов­жували виникати все нові й нові князівства.

Розвиток ремесла. До 150 різних видів виробів з заліза і сталі ремісників Київської Русі виявили на сьогодні археологи. З найбільш відомих видів при­кладного та ужиткового мистецтва слов'ян на сьогодні відомі гончарство, вироби з срібла з черню, золоті ви­роби з пере гор од частою емаллю. Існувало біля 60 ре­місничих спеціальностей, багато з яких досягли висот досконалості. Так, слов'янські навісні замки вивози­лися в багато країн Західної Європи. Високим мистец­твом відзначалися скляні кольорові браслети, поливна кераміка, різьба по кості, широко відома у Західній Європі під назвою «різьби таврів» або «різьби русів», що її особливо хвалив візантійський письменник XII ст. Тцетцес.

У містах були райони, суцільно заселені гончарами, ковалями, кожум'яками, бондарями, срібних і золотих справ майстрами.

Вищі форми культури кінця Х-ХШ століть — пи­семність, громадська думка, релігійна і світська літе­ратура, живопис, архітектура — були тісно пов'язані з головною культурною подією того часу — прийнят­тям і розповсюдженням християнства.

Введення писемності і розвиток освіти. Вели­чезним культурним переворотом, що вніс надзвичай­но важливі зміни у розвиток культури і дозволив на­копичити необхідний досвід, знання, розвивати художнє слово, закріплювати і зберігати словесні твори для по­томства і розповсюджувати їх серед широких мас, було введення єдиної писемності. Ще «чєрти і рєзи» сло­в'ян були в X ст., про них згадують арабські мандрів­ники і географи.

У X ст. з Болгарії православними монахами брата­ми Кирилом і Мефодієм на Русь були занесені глаго­лиця і кирилиця. Почався бурхливий розвиток книж­кового мистецтва Київської Русі. Християнство, на відміну від поганства, було релігією з високорозвинутою писемністю. Воно володіло власним складом книг, обов'язкових для відправлення різного роду богослу­жінь, для монастирських читань, що були обов'язкови­ми, для пропаганди християнства, для навчання слу­жителів церкви. Тут були твори історичні, церковно-співацькі, богословські, проповідницькі та інші. Усі вони вимагали не тільки єдиної абетки, а й високороз-винутої письмової системи в цілому.

Уже існувало високе мистецтво перекладу. За Ярос­лава Мудрого було перекладено «Історію іудейської війни» Іосифа Флавія, римсько-єврейського письмен­ника І ст. н. є., що писав грецькою мовою.

Меценатство в Київській Русі. За прикладом візантійської знаті, яка займалась меценатством, руські князі теж регулярно здійснювали благодій­ницькі акції, спрямовані на розвиток науки, культу­ри та мистецтва.

Феодали не тільки володіли землями і експлуату­вали селян.

Вони сконцентрували у своїх руках вели­чезні матеріальні засоби і робили можливим здійснен­ня вкрай дорогих заходів — від величезних храмів і княжих хоромів до розкішно прикрашених руко­писів і дорогих ювелірних виробів. Феодали виступа­ли, в основному, як замовники, роботодавці і вимогливі ідеологічні керівники. А виконавцями їх замовлень були ремісники міст і сіл.

Найбільш поширеним на Русі в той час було право «подавання» або «поданнє» на будівництво церкви. Так, широко відома фреска, на якій зображений кн. Ярос­лав Мудрий з моделлю церкви в руці. У ті часи по всій Європі так зображували донатора (лат. — дарителя, по­давця), будівника храму в значенні ктитора (опікуна майна, яке він подарував церкві), чи замовника іншого твору мистецтва.

А кн. Ярослав Мудрий був відомим покровителем мистецтва і науки. У цьому випадку, ма­буть, молена говорити про те, що меценатство починає набувати формального значення державного заступ­ництва у вигляді заснування бібліотек, шкіл, широкого заохочення в переписуванні книг, літописів тощо.

Якби від Київської Русі до нас не дійшло нічого, крім літопису «Повість минулих літ», то й цього одного твору було б досить, щоб уявити собі високу її культуру. Цей літопис — справжня енциклопедія життя слов'ян IX-XI століть. Він дав змогу взнати не тільки про істо­рію Київської Русі, але і про її мову, походження писем­ності, релігії, переконань, про географічні знання, про мистецтво, міжнародні зв'язки тощо.

Справді, ні одна слов'янська країна і жодна країна північно-західної Європи не володіла в XI —на по­чатку XII ст. таким блискучим твором з історії своєї батьківщини, яким була «Повість минулих літ». Тільки Візантія та Італія мали історичні твори, скла­дені на основі багатовікових традицій історичної ро­боти, які перевершували своєю вченістю твори Не-стора-літописця.

«Повість минулих літ» була не єдиним історич­ним твором свого часу. Ще раніше з'явився «Най­давніший Київський літопис» в XI ст., названий так акад. О. О. Шахматовим, потім літопис у Новгороді, літописні записи стали з'являтися на Волині, а далі, в XII ст. — в Переяславі Південному, в Чернігові, Володимирі, Смоленську та багатьох інших містах і князівствах.

Високий розвиток літератури в Київській Русі не повинен нас дивувати, бо він був поєднаний з високим розвитком освіти. Існували різного роду освітні закла­ди. Про один із них говорить літопис 988 р. Після хрещення киян кн. Володимир «послав, став брати у знатних людей дітей і віддавати їх на вчення книжне».

Судячи з Несторового житія Феодосія Печерсько-го, навіть в такому окраїнному місті, як Курськ, в сере­дині XI ст. було щось на кшталт школи: приблизно десятилітню дитину віддавали на навчання вчителю, у якого дитина скоро «вивчила всю граматику».

Є підста­ви вважати, що в третій чверті XI ст. у великих монас­тирях Києва книжкова освіта підіймалась в церковних рамках до вищого рівня тодішньої європейської на­уки. Отже православ'я і книжкова освіта, як сутність візантійської культури, були перейняті і творчо пере­роблені на слов'янському грунті.

Храми Київської Русі були не тільки релігійними спорудами. У них приймали іноземних послів. В них «сажа, и на стіл» князів, тобто ставили їх княжити. На хорах береглись казна, бібліотека, працювали пере­писувачі книжок. У храмі і біля нього збиралося віче з вибраних городян, а в торгових районах міста і в дея­ких церквах зберігалися найбільш цінні з товарів, щоб запобігти пожежам і крадіжкам. У Новгороді в храмах збиралися братчини (товариства купців), влаштовува­лися гучні банкети, навколо храмів об'єднувалися жи­телі вулиці чи «кінців» міста. Про напівсвітське-на-півцерковне призначення храмів Київської Русі свід­чать, зокрема, і світські сюжети сходинкових башт храму св. Софії у Києві. Тут збереглися зображення полю­вання, змагань на іподромі, скомороських ігр, музик та ін. Виходить, що храми в Київській Русі були важли­вими громадськими спорудами. Ось чому їх будували не тільки монастирі та єпископи, а інколи і князі, купці, або об'єднання жителів тієї чи іншої частини міста, вулиці.

Від Ярослава Мудрого зберігся до наших днів храм св. Софії, який не має собі аналогів. Про нього без всякого перебільшення сказав руський митрополит Іларіон: «Церковь дивна і славна всем округным ста­нам, яко же ина не обрящется во всем полунощи зем-ленем от востока до запада».

Столиця держави Київ вигідно вирізняється се­ред інших таких же великих міст слов'ян пишністю його парадних в'їздів, величезними багатими площа­ми і торжищами. Як згадують літописи, на Бабиному торжищі в Києві стояли «четыре коня медяны» {мідна квадрига коней), привезені кн. Володимиром з Кореу-ня, і два античних алтарі. За свідченням середньовіч­ного німецького хроніста Титмара Мерзебурзького, у Києві на початку XI ст. було більш ніж 400 церков і 8 торжищ.

Про широкі культурні зв'язки Київської Русі ХІ-ХІІ ст. ми можемо довідатися з побічних даних. Французький середньовічний епос часто згадує «пре­красну Русь» — її коней, її красунь, вироби ремесла і чудові кольчуги, які у нас робили вже в IX ст., тоді як в Західній Європі їх почали виробляти тільки в XII ст. Кольчуги русів були предметом широкого ек­спорту і користувалися широким попитом у Європі.

Про Русь, як казкову і могутню країну, говорять і скандинавські саги. Монах Теофіл, що жив в ХІ-ХІІ ст., у своєму трактаті «Про різні ремесла» ставить Київську Русь за розвитком ремесел на друге місце безпосередньо після найбільш культурної країни то­дішньої Європи — Візантії — і попереду таких країн, як Німеччина та Італія.

Багато про що нам говорять і династичні зв'яз­ки князів. Сестра Ярослава Мудрого була одружена з польським королем Казиміром, а сестра Казиміра була жінкою сина Ярослава.

Другий син Ярослава був одружений з сестрою трірського єпископа Бухардта. Два інших сина Ярослава були одружені — один з дочкою Леопольда, графа Штаденського, а другий — з дочкою саксонського маркграфа Оттона. Дочка Яро­слава Ганна була одружена з королем Франції Генрі­хом І. Після смерті чоловіка вона одружилась з гра­фом де Кресі, а після смерті графа жила у свого сина — французького короля Філіпа — і один час правила Францією.

З іменем Ганни у Франції пов'я­зано немало культурних починань. Друга дочка Яро­слава — Єлизавета була одружена зі знаменитим ві­кінгом Гаральдом Сміливим — у майбутьному коро­лем Норвегії. Слава про його воєнні походи гриміла по всій Європі. Загинув він в Англії.

Гаральд був, як личить лицареві, поетом, і, коли вперто й довго домагався руки й серця Єлизавети, то склав на її честь пісню. Кожна з 16 строф пісні, що розповіда­ла, правда, про подвиги Гаральда, закінчувалася слова­ми: «Тільки руська діва з золотою гривною зневажає мною». На фресках св. Софії у Києві ще й досі Єлиза­вету можна взнати серед інших дочок Ярослава по цій самій золотій гривні на шиї.

Династичні зв'язки князів Київської Русі з багатьма найбільш знатними і можновладними володарями Європи збереглися і після Ярослава. Внучка Яросла­ва — Євпраксія Всеволодівна — була одружена з гер­манським імператором Генріхом IV. Дочка київсь­кого князя Святополка — Предслава — стала дружи­ною угорського королевича, а угорський король Коломан був одружений з дочкою Володимира Мономаха — Євфимією. Сам Володимир Мономах за дружину взяв собі дочку останнього англосаксонського короля Га­ральда, розбитого Вільгельмом Завойовником у зна­менитій битві при Гастінгсі.

Син Мономаха — Мстислав — носив друге ім'я, англосаксонське — Гаральд на честь свого діда, тра­гічна доля якого нагадувала і Мономаху, і Мстиславу Великому про необхідність спільного опору ворогам Київської Русі.

Широкі династичні зв'язки Русі збереглися і в XII ст. з Візантією, Угорщиною, Північним Кавка­зом.

Київ бачив посольства Візантії і Германії, Польщі і Угорщини, Римського Папи і держав Сходу. Купці русів постійно з'являлися в Константинополі, в Кра­кові, в Празі. У Регенсбурзі — найважливішому центрі торгівлі Німеччини з Руссю, існувала навіть особлива корпорація купців-«русаріїв», тобто тих, хто торгував з Києвом.

Ось чому київський митрополит Іларіон у своїй знаменитій проповіді «Слово о законе і благодаті», реченій ним у храмі св. Софії в присутності Яросла­ва Мудрого і його оточення, міг сказати про Русь, що вона «ведома и слишіма у всех концах земли», а київ­ський літописець у кінці XI ст., втішаючи своїх су­часників, що пережили страшний половецький набіг, записав: «Да никто не дерзнет сказать, что мы нена­видимы Богом. Ибо кого, как не нас, так любит Бог... кого так вознес? Никого».

загрузка...