Духовне життя русі

Київська Русь проіснувала з IX ст. до її завоювання в середині ХШ ст. татаро-монголами. На сьогодні маємо більше тисячі років слов'янській народній творчості, писемності, літературі, живопису, архітектурі, скульптурі, музиці.

Розвиток містобудування. Більше тисячі років багатьом українським містам: Києву, Чернігову, Володимиру-Волинському, Галичу, Переяславу, Білго-род-Дністровському. Це все міста ІХ-Х століть У XI ст. в писемних пам'ятниках з'являється згадка ще про 62 міста; в XII ст. — ще про 134 міста, а на початку XIII ст. (до завоювання Київської Русі татаро-монго-лами) — ще про 47 міст. Насправді міст було значно більше, тільки вони не всі ввійшли до літописів. Більшість цих міст збереглася і донині. А тоді в них працювали ремісники, зодчі, богомази, письменники й переписувачі книг, кипіло розумове життя. Своїм світовим значенням слов'янська культура XIX і XX століть багато в чому зобов'язана своєму тисячолітньому розвиткові, силам, що накопичені за століття, мудрості і досвіду, які передали своїм далеким потомкам їх могутні І мудрі пращури.

Київська Русь Х-ХІ століть — час єдності слов'ян, час її слави і могутності. Київська Русь була найбільшою державою середньовічної Європи. Уже в X і XI століттях у Київській Русі зміцнів феодальний лад з його двома класами: селян-землеробів і феодалів-землевлас-ників. Пригноблення селян ставало все більшим, а в XI ст. стало просто нестерпним.

Літописці XI ст. відзначають низку селянських повстань, які були підтримані міськими низами. Повстання були придушені, та налякані ними феодали пішли на поступки. На той час розвинулась навіть проповідь м'якого відношення до «сиріт» (як називали тоді селян), і при цьому продовжували виникати все нові й нові князівства.

Розвиток ремесла. До 150 різних видів виробів з заліза і сталі ремісників Київської Русі виявили на сьогодні археологи. З найбільш відомих видів прикладного та ужиткового мистецтва слов'ян на сьогодні відомі гончарство, вироби з срібла з черню, золоті вироби з пере гор од частою емаллю. Існувало біля 60 ремісничих спеціальностей, багато з яких досягли висот досконалості. Так, слов'янські навісні замки вивозилися в багато країн Західної Європи. Високим мистецтвом відзначалися скляні кольорові браслети, поливна кераміка, різьба по кості, широко відома у Західній Європі під назвою «різьби таврів» або «різьби русів», що її особливо хвалив візантійський письменник XII ст. Тцетцес.

У містах були райони, суцільно заселені гончарами, ковалями, кожум'яками, бондарями, срібних і золотих справ майстрами.

Вищі форми культури кінця Х-ХШ століть — писемність, громадська думка, релігійна і світська література, живопис, архітектура — були тісно пов'язані з головною культурною подією того часу — прийняттям і розповсюдженням християнства.

Введення писемності і розвиток освіти. Величезним культурним переворотом, що вніс надзвичайно важливі зміни у розвиток культури і дозволив накопичити необхідний досвід, знання, розвивати художнє слово, закріплювати і зберігати словесні твори для потомства і розповсюджувати їх серед широких мас, було введення єдиної писемності. Ще «чєрти і рєзи» слов'ян були в X ст., про них згадують арабські мандрівники і географи.

У X ст. з Болгарії православними монахами братами Кирилом і Мефодієм на Русь були занесені глаголиця і кирилиця. Почався бурхливий розвиток книжкового мистецтва Київської Русі. Християнство, на відміну від поганства, було релігією з високорозвинутою писемністю. Воно володіло власним складом книг, обов'язкових для відправлення різного роду богослужінь, для монастирських читань, що були обов'язковими, для пропаганди християнства, для навчання служителів церкви. Тут були твори історичні, церковно-співацькі, богословські, проповідницькі та інші. Усі вони вимагали не тільки єдиної абетки, а й високороз-винутої письмової системи в цілому.

Уже існувало високе мистецтво перекладу. За Ярослава Мудрого було перекладено «Історію іудейської війни» Іосифа Флавія, римсько-єврейського письменника І ст. н. є., що писав грецькою мовою.

Меценатство в Київській Русі. За прикладом візантійської знаті, яка займалась меценатством, руські князі теж регулярно здійснювали благодійницькі акції, спрямовані на розвиток науки, культури та мистецтва.

Феодали не тільки володіли землями і експлуатували селян.

Вони сконцентрували у своїх руках величезні матеріальні засоби і робили можливим здійснення вкрай дорогих заходів — від величезних храмів і княжих хоромів до розкішно прикрашених рукописів і дорогих ювелірних виробів. Феодали виступали, в основному, як замовники, роботодавці і вимогливі ідеологічні керівники. А виконавцями їх замовлень були ремісники міст і сіл.

Найбільш поширеним на Русі в той час було право «подавання» або «поданнє» на будівництво церкви. Так, широко відома фреска, на якій зображений кн. Ярослав Мудрий з моделлю церкви в руці. У ті часи по всій Європі так зображували донатора (лат. — дарителя, подавця), будівника храму в значенні ктитора (опікуна майна, яке він подарував церкві), чи замовника іншого твору мистецтва.

А кн. Ярослав Мудрий був відомим покровителем мистецтва і науки. У цьому випадку, мабуть, молена говорити про те, що меценатство починає набувати формального значення державного заступництва у вигляді заснування бібліотек, шкіл, широкого заохочення в переписуванні книг, літописів тощо.

Якби від Київської Русі до нас не дійшло нічого, крім літопису «Повість минулих літ», то й цього одного твору було б досить, щоб уявити собі високу її культуру. Цей літопис — справжня енциклопедія життя слов'ян IX-XI століть. Він дав змогу взнати не тільки про історію Київської Русі, але і про її мову, походження писемності, релігії, переконань, про географічні знання, про мистецтво, міжнародні зв'язки тощо.

Справді, ні одна слов'янська країна і жодна країна північно-західної Європи не володіла в XI —на початку XII ст. таким блискучим твором з історії своєї батьківщини, яким була «Повість минулих літ». Тільки Візантія та Італія мали історичні твори, складені на основі багатовікових традицій історичної роботи, які перевершували своєю вченістю твори Не-стора-літописця.

«Повість минулих літ» була не єдиним історичним твором свого часу. Ще раніше з'явився «Найдавніший Київський літопис» в XI ст., названий так акад. О. О. Шахматовим, потім літопис у Новгороді, літописні записистали з'являтися на Волині, а далі, в XII ст. — в Переяславі Південному, в Чернігові, Володимирі, Смоленську та багатьох інших містах і князівствах.

Високий розвиток літератури в Київській Русі не повинен нас дивувати, бо він був поєднаний з високим розвитком освіти. Існували різного роду освітні заклади. Про один із них говорить літопис 988 р. Після хрещення киян кн. Володимир «послав, став брати у знатних людей дітей і віддавати їх на вчення книжне».

Судячи з Несторового житія Феодосія Печерсько-го, навіть в такому окраїнному місті, як Курськ, в середині XI ст. було щось на кшталт школи: приблизно десятилітню дитину віддавали на навчання вчителю, у якого дитина скоро «вивчила всю граматику».

Є підстави вважати, що в третій чверті XI ст. у великих монастирях Києва книжкова освіта підіймалась в церковних рамках до вищого рівня тодішньої європейської науки. Отже православ'я і книжкова освіта, як сутність візантійської культури, були перейняті і творчо перероблені на слов'янському грунті.

Храми Київської Русі були не тільки релігійними спорудами. У них приймали іноземних послів. В них «сажа, и на стіл» князів, тобто ставили їх княжити. На хорах береглись казна, бібліотека, працювали переписувачі книжок. У храмі і біля нього збиралося віче з вибраних городян, а в торгових районах міста і в деяких церквах зберігалися найбільш цінні з товарів, щоб запобігти пожежам і крадіжкам. У Новгороді в храмах збиралися братчини (товариства купців), влаштовувалися гучні банкети, навколо храмів об'єднувалися жителі вулиці чи «кінців» міста. Про напівсвітське-на-півцерковне призначення храмів Київської Русі свідчать, зокрема, і світські сюжети сходинкових башт храму св. Софії у Києві. Тут збереглися зображення полювання, змагань на іподромі, скомороських ігр, музик та ін. Виходить, що храми в Київській Русі були важливими громадськими спорудами. Ось чому їх будували не тільки монастирі та єпископи, а інколи і князі, купці, або об'єднання жителів тієї чи іншої частини міста, вулиці.

Від Ярослава Мудрого зберігся до наших днів храм св. Софії, який не має собі аналогів. Про нього без всякого перебільшення сказав руський митрополит Іларіон: «Церковь дивна і славна всем округным станам, яко же ина не обрящется во всем полунощи зем-ленем от востока до запада».

Столиця держави Київ вигідно вирізняється серед інших таких же великих міст слов'ян пишністю його парадних в'їздів, величезними багатими площами і торжищами. Як згадують літописи, на Бабиному торжищі в Києві стояли «четыре коня медяны» {мідна квадрига коней), привезені кн. Володимиром з Кореу-ня, і два античних алтарі. За свідченням середньовічного німецького хроніста Титмара Мерзебурзького, у Києві на початку XI ст. було більш ніж 400 церков і 8 торжищ.

Про широкі культурні зв'язки Київської Русі ХІ-ХІІ ст. ми можемо довідатися з побічних даних. Французький середньовічний епос часто згадує «прекрасну Русь» — її коней, її красунь, вироби ремесла і чудові кольчуги, які у нас робили вже в IX ст., тоді як в Західній Європі їх почали виробляти тільки в XII ст. Кольчуги русів були предметом широкого експорту і користувалися широким попитом у Європі.

Про Русь, як казкову і могутню країну, говорять і скандинавські саги. Монах Теофіл, що жив в ХІ-ХІІ ст., у своєму трактаті «Про різні ремесла» ставить Київську Русь за розвитком ремесел на друге місце безпосередньо після найбільш культурної країни тодішньої Європи — Візантії — і попереду таких країн, як Німеччина та Італія.

Багато про що нам говорять і династичні зв'язки князів. Сестра Ярослава Мудрого була одружена з польським королем Казиміром, а сестра Казиміра була жінкою сина Ярослава.

Другий син Ярослава був одружений з сестрою трірського єпископа Бухардта. Два інших сина Ярослава були одружені — один з дочкою Леопольда, графа Штаденського, а другий — з дочкою саксонського маркграфа Оттона. Дочка Ярослава Ганна була одружена з королем Франції Генріхом І. Після смерті чоловіка вона одружилась з графом де Кресі, а після смерті графа жила у свого сина — французького короля Філіпа — і один час правила Францією.

З іменем Ганни у Франції пов'язано немало культурних починань. Друга дочка Ярослава — Єлизавета була одружена зі знаменитим вікінгом Гаральдом Сміливим — у майбутьному королем Норвегії. Слава про його воєнні походи гриміла по всій Європі. Загинув він в Англії.

Гаральд був, як личить лицареві, поетом, і, коли вперто й довго домагався руки й серця Єлизавети, то склав на її честь пісню. Кожна з 16 строф пісні, що розповідала, правда, про подвиги Гаральда, закінчувалася словами: «Тільки руська діва з золотою гривною зневажає мною». На фресках св. Софії у Києві ще й досі Єлизавету можна взнати серед інших дочок Ярослава по цій самій золотій гривні на шиї.

Династичні зв'язки князів Київської Русі з багатьма найбільш знатними і можновладними володарями Європи збереглися і після Ярослава. Внучка Ярослава — Євпраксія Всеволодівна — була одружена з германським імператором Генріхом IV. Дочка київського князя Святополка — Предслава — стала дружиною угорського королевича, а угорський король Коломан був одружений з дочкою Володимира Мономаха — Євфимією. Сам Володимир Мономах за дружину взяв собі дочку останнього англосаксонського короля Гаральда, розбитого Вільгельмом Завойовником у знаменитій битві при Гастінгсі.

Син Мономаха — Мстислав — носив друге ім'я, англосаксонське — Гаральд на честь свого діда, трагічна доля якого нагадувала і Мономаху, і Мстиславу Великому про необхідність спільного опору ворогам Київської Русі.

Широкі династичні зв'язки Русі збереглися і в XII ст. з Візантією, Угорщиною, Північним Кавказом.

Київ бачив посольства Візантії і Германії, Польщі і Угорщини, Римського Папи і держав Сходу. Купці русів постійно з'являлися в Константинополі, в Кракові, в Празі. У Регенсбурзі — найважливішому центрі торгівлі Німеччини з Руссю, існувала навіть особлива корпорація купців-«русаріїв», тобто тих, хто торгував з Києвом.

Ось чому київський митрополит Іларіон у своїй знаменитій проповіді «Слово о законе і благодаті», реченій ним у храмі св. Софії в присутності Ярослава Мудрого і його оточення, міг сказати про Русь, що вона «ведома и слишіма у всех концах земли», а київський літописець у кінці XI ст., втішаючи своїх сучасників, що пережили страшний половецький набіг, записав: «Да никто не дерзнет сказать, что мы ненавидимы Богом. Ибо кого, как не нас, так любит Бог... кого так вознес? Никого».