БОРОТЬБА ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ. УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ (УНР)

На початку 1917 р. Російська імперія знаходилась на грані краху. 23 лютого (8 березня) 1917 р. через перебої у постачанні хліба почалися заворушення у Петрограді. Згодом вони переросли в революцію. 27 лютого 1917 р. в Росії перемогла буржуазно-демо­кратична революція. Цар Микола II зрікся престолу.

Члени Державної Думи Росії створили Тимчасо­вий уряд на чолі з князем Г. Львовим. В Україні самодержавство було ліквідовано на початку березня. Почали виникати органи місцевої влади, які формува­ли губернські, міські та повітові правління. Крім цьо­го, виникали Ради робітничих і солдатських депутатів у Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Полтаві, Одесі, Миколаєві. Як Тимчасовий уряд, так і створені з есерів і меншовиків Ради не мали чіткої програми вирішення національного питання.

Національно-демократична революція в Україні по­чалася в ці березневі дні 1917 р. У Києві відбулися багатолюдні демонстрації під гаслами «Автономія України», «Вільна Україна у вільній Росії» тощо. Ви­ник загальноукраїнський громадсько-політичний центр — Українська Центральна Рада.

Ініціаторами її створення виступили українські самостійники на чолі з адвокатом М. Міхновським. В цей же час влас­ний національний центр починає створювати Товари­ство Українських Поступовців (ТУП). Щоб уникну­ти розколу, лідери обох центрів 4 березня погодились на створення об'єднаної організації з назвою Україн­ська Центральна Рада. Самостійники об'єдналися з федералістами в надії, що революція приведе усіх до визнання незалежності України. Головою УЦР було обрано проф. М. Грушевського.

Три партії — УПСР, УСДРП і УПСФ — представ­ляли майже весь політичний спектр українського су­спільства. Вони мали певні особливості і відмінності. Та все ж вони були солідарними у своєму ставленні до двох проблем: усі ці партії були вірними соціалістич­ному ідеалу, а також усі вони були єдині в тому, що Україна має отримати автономію в Російській рес­публіці. Така єдність спостерігалася в діяльності Цен­тральної Ради і Генерального Секретаріату, які скла­далися з членів цих трьох партій.

У квітні був скликаний Всеукраїнський Національ­ний Конгрес. На ньому делегати від політичних орга­нізацій, культурних і профспілок визнали Централь­ну Раду як парламент та обрали її новий склад числом у 118 осіб. Керівництво ЦР було обрано у такому складі: М. Грушевський (УПСР) — голова, В. Винни-ченко (УСДРП) та С. Єфремов (УПСФ) — заступни­ки.

ЦР обрала виконавчий орган — Комітет ЦР, зго­дом — Мала Рада.

Поруч з українськими Радами виступили Ради ро­бітничих і солдатських депутатів, керовані РСДРП. З часом вони ставали щораз впливовішими організа­ціями. Ради ці складалися з більшовиків, меншовиків, есерів та бундівців. Поступово гору в них взяли більшо­вики.

Третьою владою в Україні були представники Тим­часового уряду — губернські комісари, яким підлягали війська.

До них приєдналися російські буржуазні партії.

Між цими трьома владами точилася безперервна бо­ротьба за Україну. У перших відозвах Центральної Ради містився заклик до скликанно всенародних ус­тановчих зборів, на яких має бути вирішене питання про автономію України в майбутній федеративній Ро­сійській республіці. Сам М. Грушевський висунув гасло побудови національно-територіальної автономії України в Російській федерації.

Проте в Центральній Раді не було єдності, вона була поділена на автономістів і самостійників. Автономі­сти боролись за автономію України у складі Росії. Самостійники були прибічниками негайного прого­лошення незалежності України. їх очолював адвокат Микола Міхновський. Ця боротьба знижувала загаль­ний потенціал українського національного руху. УЦР була першим у новітній історії українського народу спочатку загальногромадянським, а потім вищим дер­жавним органом. ЦР виступила ініціатором націо­нального відродження України, очолила національно-визвольний рух і протягом 14 місяців (березнь 1917 — квітень 1918 pp.) практично втілювала українську ідею в життя.

Отже, Тимчасовий уряд, російські буржуазні партії, як і більшовики, Центральну Раду не підтримали. Тільки російські радикали та бундівці заявили про свою підтримку нової влади за умови, що їм буде на­дано право культурної автономії.

Влітку 1917 р. до ЦР входило 822 члени. З них поряд 180 представляли неукраїнські партії, серед них — 10 більшовиків. І Всеукраїнський військо­вий з'їзд прийняв постанову про організацію армії. Виходячи з цього, ЦР постановила створити підроз­діли Вільного Козацтва. Почесним отаманом його було обрано командира 1-го Українського корпусу генера­ла Павла Скоропадського. У червні 1917 р. відбувся військовий з'їзд, що затвердив статут Генерального Військового комітету на чолі з Симоном Петлюрою.

Та значна частина членів ЦР не зрозуміла значен­ня організації української армії. Зокрема, В. Винни-ченко вважав, що «не своєї армії нам, соціал-демокра­там і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій». Тому армію України ство­рювали стихійно і повільно. Проукраїнськи налашто­вані 16 дивізій не були завчасно зняті з фронту. При спробі пробитися в Україну вони були розгромлені більшовиками. Коли ж більшовицькі війська рушили в Україну, чинити їм опір було нікому.

М. Грушевський і В. Винниченко відмовилися від допомоги 40-тисячного українізованого корпусу, запропонова­ного у розпорядження ЦР генералом П. Скоропадсь­ким. Центральна Рада не змогла також забезпечити охорону правопорядку, організувати роботу залізниць, вирішити земельне питання, створити державний апа­рат. Єдність рядів ЦР похитнулася, між соціал-демо­кратами і есерами розпочалися конфлікти.

На II Всеукраїнському військовому з'їзді 10 черв­ня 1917 р. ЦР проголосила свій Універсал, який декларував автономію України: «Хай буде Україна вільною - Не одділяючись від усієї Росії, не розриваю­чи з державою Російською...».

У середині червня було створено уряд України,— Генеральний Секретаріат. Його очолив В. Винничен-ко, юрист за освітою. Секретарем військових справ став С Петлюра (УСДРП), земельних справ — Б. Мар-тос, фінансів — X. Барановський, міжнаціональних справ — В. Садовський, продовольчих справ — М. Ста-сюк, народної освіти І. Стешенко, а Генеральним пи­сарем був призначений X. Христюк.

Тимчасовий уряд змушений був через тяжке ста­новище на фронтах І світової війни піти на компроміс з Центральною Радою. Для переговорів до Києва при­була делегація у складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі. Росіяни змушені були визнати автономні права України.

Цей компроміс став причиною урядової кризи в Росії. Угода, підписана у Києві, ста­ла основою II Універсалу ЦР, проголошеного 3 липня 1917 р. В ньому вказувалось, що ЦР, до складу якої введено представників інших народів України, стане найвищим органом революційної демократії Украї­ни. Вона виділить зі свого складу відповідальний пе­ред нею орган — Генеральний Секретаріат, який після затвердження Тимчасовим урядом стане носієм най­вищої крайової влади цього уряду в Україні.

25 жовтня 1917 р. до влади у Петрограді прийш­ли більшовики. Центральна Рада засудила переворот у Петрограді і створила Комітет з охорони революції в Україні. Проте в конфлікті між більшовиками і Київ­ським військовим округом, який підтримував Тимча­совий уряд, ЦР дотримувалась нейтралітету. Ця по­милка ЦР принесла перемогу більшовикам.

III Універсал був проголошений ЦР 7 листопада 1917 р. У ньому було заявлено про утворення Україн­ської Народної Республіки (УНР), яка зберігала при цьому єдність з Росією. До складу УНР зараховува­лись Київська, Подільска, Волинська, Чернігівська, Пол­тавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська губернії. Було оголошено широку про­граму демократичних реформ: скасовувалося право власності поміщицьких і нетрудових господарств на землю, встановлювався восьмигодинний робочий день, забезпечувалась свобода друку, віросповідання, страйків, скасовувалась смертна кара тощо. ЦР зобов'язувалась вести мирні переговори. Проголошення УНР стало видатною подією в житті українського народу. Це був черговий етап у розвитку української національно-демократичної революції.

Генеральний Секретаріат звернувся до Раднаркому РСФРР і урядів Дону, Кубані, Кавказу, Криму, Баш-кирії, Сибіру й Молдови з пропозицією створити на противагу більшовикам центральний федеративний уряд для будівництва пролетарської країни замість колишньої Російської імперії.

З того часу національ­ний рух в Україні став головним ворогом більшовиків у їх боротьбі за владу. Вони почали готуватись до війни з УНР.

Зовнішньополітичні чинники все більше впливали на перебіг подій в Україні. Зміцніла більшовицька влада в Росії прагнула за всяку ціну втримати під своїм контролем Україну. Ускладнювалася ситуація на фронтах Першої світової війни, усе більше втруча­лися в українські справи німці і австрійці.

З грудня 1917 р. Раднарком РСФРР проголосив «Маніфест до українського народу з ультиматив­ними вимогами до Центральної Ради», складений го­ловою Раднаркому Росії В. Леніним і Л. Троцьким. У маніфесті визнавалась УНР, проте не визнавалась Центральна Рада. Далі більшовики вимагали припи­нити формування української армії, не пропускати на Дон козачі частини на допомогу генералу Каледіну, а також не роззброювати червоногвардійців. Більшо­вики РСФРР спровокували війну між Росією і Укра­їною.

У боротьбі за владу в Україні більшовики розрахо­вували на Ради робітничих і солдатських депутатів, яких ставало дедалі більше. Однак на 1-му Всеукраїн­ському з'їзді Рад 4-5 грудня 1917 р. у Києві було представлені всього 124 делегати від 49 із трьохсот Рад. Переважну більшість делегатів становили при­хильники ЦР. Більшовики, потерпівши поразку, пе­реїхали до Харкова, де проголосили створення Україн­ської Радянської Республіки. Був сформований уряд (теж названий Генеральним Секретаріатом) у складі Є. Бощ, В. Затонського, Ю. Коцюбинського, Ф. Сергее­ва (Артема), М. Скрипника та інших функціонерів РСДРЩб) 11-12 грудня 1917 р.

Центральну Раду вони оголосили ворожою інтере­сам українського народу. Більшовицькі війська по­чали наступ на Україну.

Воєнними діями проти України керувала комісія у'складі В. Леніна, Й. Сталіна і Л. Троцького.

Російськівійська були під командуванням В. Антонова-Овсієн-ка і М. Муравйова. Щоб приховати російську інтер­венцію в Україні, В. Ленін настійливо радив своєму командуванню: «...Рішуче й беззастережне перели­цювання наших частин, що є на Україні, на україн­ський лад — отаке тепер завдання. Треба заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овсієнко, — він повинен називатись просто Овсієнком. Те саме треба сказати про Муравйова... та інших».

Тим часом у Бресті йшли переговори між Німеч­чиною і Росією. На початку грудня 1917 р. була підпи­сана угода про перемир'я. Продовжувалися перегово­ри про підписання мирного договору. Більшовицька делегація видавала себе за представників усіх народів бувшої Російської імперії. Та Центральна Рада по­слала в Брест-Литовськ свою делегацію.

На перегово­рах українська делегація ознайомила присутніх дип­ломатів із змістом IV Універсалу ЦР. IV Універсал 22 січня 1918 р. закликав увесь народ звільнити Ук­раїну від більшовиків та інших напасників і проголо­шував, що «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною Су­веренною Державою Українського Народу».

Українські соціалісти в ЦР вважали, що війна між соціалістичними урядами практично неможлива. ЦР не була готова до війни, вона мала у своєму розпоряд­женні на Лівобережжі незначні військові формуван­ня кількістю в 15 тис. чоловік. їх очолювали такі вже відомі діячі, як С. Петлюра, що командував Гайдамаць­ким кошем Слобідської України, Є. Коновалець на чолі куріня Січових Стрільців та інші.

Ініціатива у війні належала більшовикам. Воєнні дії велися вздовж стратегічно важливих шляхів спо­лучення — залізниць. На початку лютого 1918 р. Київ був захоплений частинами РСЧА (Робітничо-Селянсь-кої Червоної Армії). У столиці розпочався червоний терор, грабунки і сваволя.

Делегація УНР на переговорах у Брест-Литовську оголосила, що ЦР перебуває у важкому стані і вимагає негайної допомоги.

Німеччина та її союзники зверну­лися до уряду РРФСР з вимогою відвести свої війська з території України. Проте Росія продовжувала опе­рації проти УНР. Тоді війська Німеччини і Австро-Угорщини і загони ЦР перейшли у наступ проти військ РСФРР. 7 березня в Київ повернувся уряд УНР. Про­тягом березня-квітня 1918 р. російські війська були вигнані з України. Радянська Росія визнала суверені­тет ЦР над УНР.

Брестський мирний договір поклав початок міжна­родному визнанню незалежної України.

У квітні 1918 р. в історії української державності закінчилася доба Центральної Ради. 29 квітня 1918 р. ЦР ухвалила Конституцію УНР, а Всеукраїнський хліборобський з'їзд проголосив Павла Скоропадського гетьманом України. В результаті майже безкровного державного перевороту ЦР була розпущена і з'явило­ся нове державне утворення — Гетьманат «Україн­ська держава». Суть перевороту полягала у спробі кон­сервативних сил шляхом зміни парламентської фор­ми правління на авторитарну створити нову державну систему. Скоропадським планувалась рівномірна участь усіх класів суспільства в політичному житті держави. Гетьман зосередив у своїх руках усю пов­ноту влади - Він призначив отамана (голову Ради мі­ністрів), затверджував і розпускав уряд, контролював зовнішню політику. У «Грамоті до всього українського народу» гетьман зобов'язувався забезпечити спокій, закон і можливість творчої праці.

Дійсно, епоха Гетьманату характеризується деяким економічним піднесенням. Вона була часом високої кон'юнктури. Була відновлена приватна власність, підтримувалось вільне підприємництво, була запровад­жена гривня, працювали банки, акціонерні компанії та біржі.

За Гетьманату відбулися позитивні зрушення в куль­турі та освіті.

В Україні було відкрито понад 150 гімназій, вийшли з друку декілька мільйонів українських підручників.

Відкрито було також два держав­них університети — у Києві і Кам'янці-Подільсько-му. Восени 1918 р. була створена Українська акаде­мія наук, президентом якої став біолог В. Вернадський. Крім цього, було засновано широку мережу загально­українських закладів та установ.

Та все це не допомогло П. Скоропадському утрима­тись при владі. Успіхи його режиму залежали від оку­пантів — німецьких та австро-угорських військ.

Законодавство Гетьманату стало невдалою копією ос­новних законів Російської імперії. Відсутність сучасно­го вітчизняного відповідника твердої влади змусила Скоропадського вдатися до архаїчних форм. Гетьманат, запозичений з феодальної сивої давнини, у 1918 р. міг бути лише декоративним обрамленням держави.

Опорою гетьманського режиму були поміщики, ве­лика буржуазія та стара бюрократія, далека від бо­ротьби за національні ідеали. Хибність однобічної орі­єнтації на виключно імущі класи гетьман відчув дуже скоро. Влітку починаються масові антигетьманські виступи — страйки залізничників у містах і селянські повстання проти окупантів та гетьманців. Поразка Німеччини у війні привела до падіння режиму П. Ско­ропадського. За останній місяць існування Гетьмана­ту в урядовій політиці відбувся різкий поворот вправо. Домінуючу роль у ньому стали грати прибулі з Пет­рограду російські генерали, які встановили зв'язок П. Скоропадського з Добровольчою армією Денікіна. Першим актом цього кабінету був збройний розгін нешкідливої студентської маніфестації, що завдало ве­ликої шкоди як студентам, так і урядові.

Утворення цього реакційного уряду стало сигна­лом до збройного виступу С. Петлюри, який закін­чився падінням Гетьманату.

Доба Директорії продовжувалася з грудня 1918 р. по листопад 1920 р. Невдовзі після державного пере­вороту П. Скоропадського опозиція створила Україн­ський національно-державний союз.

А восени було розглянуто питання про збройний виступ проти Геть­манату. Для керівництва виступом обрали верховний орган держави — Директорію в складі В. Винничен-ка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського, А. Макаренка. Проголошений гетьманом курс на фе­деративний союз з небільшовицькою Росією приско­рив розвиток подій. Спішно завершується процес фор­мування підрозділів січових стрільців — полку під командуванням Є. Коновальця. З падінням П. Ско­ропадського і встановленням влади Директорії полк, а з часом і бригада, корпус січових стрільців у складі шести полків став ударною силою петлюрівської армії.

Коли під Мотовилівкою 18 листопада 1918 р. війська Директорії розгромили найбільш боєздатні сили геть­мана, стало зрозуміло, що в Україні прийшли до влади інші політичні сили.

А на початку грудня армія Ди­ректорії контролювала майже всю територію Украї­ни. Та вже через півтора місяці вона змушена була під ударами РСЧА залишити Київ. При чому війська Директорії залишили Київ передчасно і швидко. Більшовики були ще далеко і ніяк не могли вступити в місто після евакуації петлюрівців. Тому між відхо­дом одних і приходом інших утворився певний ваку­ум влади — період безвладдя, коли в Києві не було влади взагалі. Це продовжувалося цілий тиждень.

Для Директорії почався час безперервних переїздів, жорстокої боротьби за владу, безуспішних пошуків по­літичної підтримки. Змінювалась обстановка, а з нею і місцезнаходження українського уряду. З Києва уряд Директорії переїхав до Вінниці, з Вінниці — до Рівного, з Рівного — до Кам'янця-Подільського.

Один тільки урядовий кабінет змінював свій склад шість разів. За час свого існування Директорія простувала від респуб­ліки до диктатури військових на чолі з С Петлюрою.

Основними подіями доби Директорії були — віднов­лення влади республіканців, акт злуки УНР і ЗУНР, еволюція влади від парламентської форми правління до авторитаризму. Вирішальною була постійна експан­сія радянської Росії в Україну з кінця 1918 р., в ре­зультаті якої була встановлена радянська влада. За підрахунками одного з жителів Києва тих часів, влада в столиці з 1917 по 1920 pp. змінювалась 11 разів.

Однією з найважливіших помилок Директорії було те, що вона так і не встановила повністю свою владу в Україні.