АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Всесоюзні відомства поступово випускали владу із слабнучих рук, втрачали контроль над економікою рес­публіки, загальносоюзна власність на території Ук­раїни стала республіканською, створювалась національ­на валютна система.

Вмираючий режим спробував взяти реванш: 19 сер­пня 1991 р. у Москві розпочався заколот: було створе­но антиконституційний Державний комітет з надзви­чайного стану (ДКНС), хоча завдяки русифікованим засобам масової інформації він більш відомий як ГКЧП.

В Україні компартійне керівництво на чолі з Л. Крав­чуком закликало до спокою і витримки. Та перебіг подій показав, що тільки опозиція була проти зако­лотників.

Спроба путчистів здійснити державний переворот прискорила хід подій. Навіть людям, далеким від полі­тики, стало зрозуміло, що ця влада вичерпала свої по­тенційні творчі можливості і давно вже стала воро­жою своєму власному народові.

Розпад СРСР як унітарної держави почався з Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. громадян, що взяли участь у Всеукраїнському рефе­рендумі, проголосували за незалежність України; був також обраний Президент республіки— Л. Кравчук. Основними чинниками, що сприяли незалежності України, були міжнародні, регіональні і національні фактори. До перших належать: поразка соціалістич­ної світової системи у «холодній війні»; втрата конт­ролю за подіями в країнах соціалізму з боку країн Заходу; спалах міжнародних регіональних конфліктів, які відволікли увагу світового співтовариства від подій у СРСР (згадайте лише виступ М. Горбачова у зв'язку з початком війни у Перській затоці і наростання воєн­ного конфлікту в Югославії).

Регіональними факторами, що сприяли нам, була по­літична і економічна криза в СРСР; втрата Москвою контролю за становищем на місцях; майже всі со­юзні республіки заявили про вихід з СРСР, особливо після невдалого путчу; проімперські дії нових керів­ників РРФСР, які заявили себе правонаступниками СРСР, прискорили «парад суверенітетів».

Третьою групою факторів, які сприяли процесам державотворення, були національні. Серед них — існу­вання в Україні системи ще радянських органів дер­жавного управління, а також бажання київської но­менклатури позбутися московської влади. Звичайно ж, дуже важливе значення мала активізація національ­но-демократичного крила політичних організацій Ук­раїни. А впевненості і рішучості їм додавала індефе-рентність силових структур республіки, які зайняли очікуючі позиції. Не останню роль зіграла тут і бага­товікова боротьба народу за власну державність. До того ж певна стабільність національного ринку, що мала місце ще й у 1992 p., додавала снаги в будів­ництві суверенної держави.