ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ — ГЕТЬМАНЩИНИ

Схожі матеріали

Вибір типу української державності. Зиновія Бог­дана Хмельницького було обрано гетьманом у Січі, де він отримав згоду, мандат на повстання. На Січ до ньо­го перейшли ті «реєстрові», що знаходилися на Низу, біля Кодака, і що були вислані проти нього, з полковника­ми Кричевським, Барабашем, Караїмовичем-Вадовським і комісаром Шембергом.

Військо Запорізьке Низове старанно захищало свої вольное її, і коли, як пояснює польська історіографія, всі «ординації», постанови сеймові і комісарські уго­ди мали торкатися лише реєстрового козацтва, то січо­ве козацтво зовсім цього так не вважало, а пільги для реєстровців перекладало й на себе. Таким чином, ніби визнаючи протекторат Речі Посполитої над собою, фак­тично Запоріжжя було самостійною державною організацією. Це воно, Запоріжжя, почало повстання, себто війну з Польщею. З цього виходило б, що всю війну 1648-1657 pp., переривану і все відновлювану, між Б. Хмельницьким і Яком Казиміром Вазою на­лежить розглядати лише як війну двох сусідних дер­жав — з погляду міжнародного права. Державне пра­во, конституційне польське чи українське, не може бути прийнятим до уваги. Одначе так не є.

Уже той лее титулярний протекторат Варшави над Січчю показує, що державно-правове становище За­порізького Низу не було повністю оформленим, бо не в інтересах Січі було опинитися повністю відрізани­ми від решти українських воєводств Речі Посполитої. Населення Січі і «вольностей» було досить мінливим, тісно зв'язаним з родинами «на волості», куди повер­талося, вступало до реєстрових полків, кидало їх, осіда­ло на ріллі, чи верталось до міст.

Річ Посполита, з свого боку, воліла цієї справи не вирішувати остаточно.

Український же народ у восьми воєводствах Речі Посполитої в своїй активній частині був з Запоріж­жям в ідейній сполуці, а консервативно-угодовська частина подіями була цілковито загнана в польський табір.

Юридично Річ Посполита «обидвох народів» (Поль­ське Королівство і Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське) ніяких окремих прав «руського» на­роду не визнавала. Руські люди — це було населення семи воєводств Малопольщі і одного — Литви, якому королівські привілеї і сеймові постанови гарантували низку станових чи релігійних прав. Йому (населен­ню) дозволялося в своїх провінційних судах вживати свою мову, але зовсім не дозволялося відокремлювати­ся в національну групу. Це тим більше вірно, що за таку саму «Русь» приймалася і ціла сьогоднішня Біло­русь, себто п'ять воєводств Великого князівства Литов­ського.

Отже, шляхта, міщанство і духовенство боряться на протязі першої половини XVII ст. за свої права.

До повстання Б. Хмельницького провід у цій боротьбі вела шляхта, — чи то на сеймах, де вона одна бере участь, чи в козацьких повстаннях. Після Хмельниччини си­туація трохи змінюється.

Коли одне за одним вибухали козацькі повстання, то, так чи інакше реагуючи на них, держава конфінува-ла їх в рамки класового, чисто соціального порядку, бо як же могла вона підійти в інший спосіб до вимог руської шляхти, яка в один час була незначною мен­шістю, а іншим разом ставала колосальною більшістю, коли розуміти це явище в межах тринадцяти великих воєводств.

І на Запоріжжі це розуміли, і тому майже весь ук­раїнський народ пішов за Б. Хмельницьким.

Воєнні успіхи Хмельницького і його полковників на протязі перших двох років були такі значні, що вразили як короля Яна Казиміра, так і канцлера Юрія Оссолінського та привели до складення ЗборІв-ської умови 19 серпня 1649 р.

Ми називаємо цей акт «умовою», бо Хмельницький на самому початку війни ставив уже деякі вимоги, він послав своїх послів на сейм елекційний до Варшави, а звідти прислали до нього посольство на чолі з Ада­мом Кисілем, яке привезло йому королівське затверд­ження на гетьманстві, булаву, прапор і бунчук.

Сама ж Зборівська угода вилилась в королівську грамоту — «Декларацію ласки» — і її ратифікацію на сеймі. На жаль, ці документи і лягли в основу змін у становищі України, в основу її довголітньої консти­туції.

Хотілося б звернути вашу увагу на становище, яке виникло внаслідок повстання і деяких непередбачених обома сторонами явищ. Першим із підготовчих до по­встання актів Хмельницького був союз з Кримським ханством, в результаті якого, починаючи з 1648 р., за всі дев'ять років панування Хмельницького татарська орда з України не виходила. 14 жовтня 1648 р. Хмель­ницький пише листа до турецького султана, шле до нього посольство, просить протекції і отримує з Царго-рода диплом, в якім його названо «Славою Князів На­роду Християнського».

Після цих двох актів, які означали радикальну змі­ну в політиці Війська Запорізького, Україна, незважа­ючи на геніальні зусилля скріпити її всередині, стає повністю залежною від чужоземних інтересів. Схре­щення цих інтересів і було «руїною» України.

Отже, Польща, Кримське ханство, Туреччина, а потім, як ми вже знаємо, і Московська держава, мали свої інтереси в Україні.

Тому-то, незважаючи на велику перемогу Б. Хмель­ницького, Зборівська умова не могла бути повною. На час її складання Іслам-Гірей міг кожної хвилини кинути Хмельницького, бо він уже окремо замирився з Польщею. Кримський хан не хотів ані цілковитої згоди поміж Річчю Посполитою і Військом Запорізь­ким, ані повної незалежності останнього.

Із свого боку, військо Запорізьке не мало досить сили, щоб відразу створити незалежну державу, не питаючи дозволу у своїх сусідів.

Отже, Зборівська «Декларація ласки», названа в на­шій і польській літературі Зборівським трактатом, була октройованою (дарованою) хартією. На перший по­гляд, одним «привілеєм» більше, доданим до попе­редніх: Житмонта II Августа, Стефана Баторія тощо.

Кажуть, що існує принаймні дві історії кожної ви­датної людини: історія її діянь, відлита у бронзі, і істо­рія її думок, якої ніхто напевне не знає. Таке тверд­ження є справедливим і у відношенні до Б. Хмельниць­кого. Спочатку він ще коливався між автономізмом» України в рамках Речі Посполитої і таким місцем, яке мала Литва, тобто прагнув добитися однакових з по­ляками прав і для українців.

Історик В. Липинський вважає, що Б. Хмельниць­кий у перший період свого гетьманування ще не ви­рішив, чи «скерувати всю національну енергію на бо­ротьбу за зміну державного устрою і справу майбутнього Польської Речі Посполитої зробити ук­раїнською національною справою». Вірогідно, що Хмельницький на першому етапі гетьманування вже хотів вибороти для Україні в Речі Посполитій таке становище, яке мала Литва, тобто змінити дуалістичну систему — поляки і литовці — на тріалізм з польсько­го, литовського і українського народів.

Отже, коли навіть гетьман і заявив у Переяславі, як каже Д. Дорошенко, «що його план тепер — створити незалежну українську державу», то це була тільки по­гроза. І має рацію В. Липинський, коли гадає, що далі від автономії бажання гетьмана не пішли. Підтверд­жують це проявлені козацькими послами на конвока-ційному сеймі 1648 р. у Варшаві вимоги, які зводили­ся лише до амністії для всіх, хто брав участь у повстанні, охорони прав православної церкви, повернення їй відібраного майна. Була також і вимога скасувати унію — це той шлягер, яким оперуватиме козацтво аж до XVIII ст., і який являвся постулатом усіх кон­сервативних сил в Україні (так цю вимогу характери­зують і сьогодні уніати).

Територія держави Б. Хмельницького. Зборівсь­ка умова визнавала за Б. Хмельницьким, по-перше, пра­ва на титул і гідність гетьмана Війська Запорізького лише від короля залежного і «булави Війська Запо­різького». По-друге, виникнення в межах Речі Поспо­литої української автономії на території трьох воє­водств: Брацлавського, Київського і Чернігівського — теперішніх Київщини, Чернігівщини, Полтавщини і ча­стини Поділля та Волині. Реєстр козацький збільшу­вався до 40 тис. чоловік.

Склалося становище, яке не відповідало жодним правовим нормам. Фактично влада на вказаній тери­торії була в руках гетьмана, його урядових установ, полковників. Територію було поділено на 16 полків, які в свою чергу ділилися на сотні. Військова влада полковників сполучалася з адміністративною і судо­вою, тобто вони мали більшу частину функцій воєводи, а сотники мали всі функції старости.

Це був харак­терний староримський поділ, який римляни з часів Юлія Цезаря встановлювали у всіх новозавойованих країнах.

Слушно зауважує В. Липинський, що «спроба пого­дити у Зборівській умові змагання відродженої україн­ської нації з претензіями здегенерованої польської дер­жавності мусила скінчитися повним крахом». Конфлікт був неминучим і мусив викликати руїну установ, які одні одним відбирали, або яких владу одні одним наки­дали. Тим часом автономічні хитання Б. Хмельниць­кого продовжувалися аж до 1653 р. включно.

Соціальна політика гетьмана. Що дала Зборів­ська умова народові України? Реєстрових козаків до­зволялося мати 40 тис. Зрозуміло, що їх було набагато більше, якщо виходити з даних документів XVII ст., мусило бути до 1 млн, рахуючи з старими і родинами (синами). Населення гетьманської України в цей час доходило до трьох млн, отже треба було мати якісь засоби, щоб утримувати селянина при плузі, не дати йому перейти в козаки.

Селяни відрізнялися від ко­заків не стільки обсягом своїх прав, скільки характе­ром своїх обов'язків перед державою. Козаки борояи-ли державу зброєю, а на селян лягала служба фінансоза, вони мусили вносити в казну податки грішми і відбу­вати натуральні повинності працею.

Повстання Б. Хмельницького і виникнення держав­ного життя в Україні, в гетьманській її частині зовсім не поліпшили станового положення селян: може, навіть погіршили. І це теж було однією з причин «руїни», причин, серед яких, зрозуміло, постійна війна і татарсь­кий союз та татарські грабежі і ясири були головними. Створення станової держави. Увесь устрій Геть­манщини за Б. Хмельницького пристосувався до дав­нього устрою Речі Посполитої і до козацької військо­вої організації, запозичено з Січі. Гідною подиву є тра­диційність українців, яку вони виявили, пристосовуючи обидві ці основи державного устрою до давнього кня­зівського. Однак, якщо добре роздивитись, то найслаб-шим місцем нової державної будівлі, незважаючи на голосні перемоги під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Охматовим, Батогом, Сучавою, не рахуючи навіть Зборова, була військова справа, судячи з висна­ження країни і становища гетьмана у 1653 р.

На чолі Козацької держави стояв гетьман, досі військовий керівник санкціонованої польською дер­жавою військової організації, яка входила до складу польських збройних сил. Донедавна гетьман підлягав польському коронному гетьманові, а тепер мав підля­гати безпосередньо королеві, як обидва великі гетьма­ни — коронний і литовський, а фактично не підлягав нікому.

Характер влади гетьмана. Влада гетьмана була дуже великою і нагадувала римське імператорство. Іноді здається, що гетьман порівнював себе з польським королем, себто вважав себе за виборного монарха.

Більшість наших істориків вважає гетьманську дер­жаву за республіку, а його самого — за президента, наділеного винятковою владою.

Французький учений А. Бабті каже, що «конституційний король» — це ніби спадковий (дідичний) президент, а президент респуб­ліки — це ніби «король неспадковий», але це є змішу­вання понять правової установи з законом як фактом.

Тому виборного монарха належить відрізняти від виборного голови республіки. Монарх при коронації та інтронізації наділяється не поширеною і необме­женою владою, а правом, власним правом, лише йому належним, як це було майже в усіх монархіях.

Примітивність форм військового устрою, заснова­ного на фундаменті надламленої польської конститу-ційності, не дає можливості чітко визначити характер влади гетьмана Війська Запорізького. Перешкоджає це зробити оте постійне «підданство», яке в наступ­ників Хмельницького буде ще більш підкреслене, особ­ливо в залежності від Москви. І все ж таки Б. Хмель­ницький, незважаючи на юридичну неокресленість своєї держави, був незалежним, єдиновладним її голо­вою. Своєї ролі він вчився на двох найліпше йому відомих зразках: королі польському і кошовому Запо­різької Січі. І король, і кошовий отаман обиралися на однаковий строк. Вибір обох виходив з того, що обира­ють не урядника чи сторожа, а «пана», себто таку лю­дину, яка виділяється серед інших і наділяється окре­мими правами.

Тому-то Б. Хмельницький вважає себе за «самодер­жця», тому приймає як належне, коли султан називає його «славою князів віри Христової», тому називає себе Dux Exercitus Zaporoviensis. Далі Б. Хмельницький пробує переробити усталену конституцію, передавши при смерті владу синові Юркові, на що Хмельниць­кий не мав жодного права, і що, зрозуміло, не могло вдатися. Коли Хмельницький і короля польського на­мовляє стати, нарешті, незалежним від шляхти, в не­волі якої той знаходився, взяти сильною рукою владу, то він згадує необмежену владу кошового отамана Січі і всіх орденів, де ця необмеженість пов'язана з вибор­ністю, що гарантує міцність влади.

Влада гетьмана на весь час існування гетьманів на Правобережжі та довший час і на Лівобережжі була такою, якою її виробив і встановив Б. Хмельницький. Гетьман був верховним головнокомандувачем Вій­ська Запорізького, охочекомонного найнятого; він був останньою судовою інстанцією, — касаційною, і міг наказати переглянути справу; він роздавав маєтності чи то рангові, себто такі, що були зв'язані з якоюсь функцією в державі (нова форма ленного феодалізму), чи на власність. Брав гетьман ці землі з давніх королівщин, себто державних земель, що належали до замків і старосте, або із конфіскованих. Отже, Хмель­ницький цілковито поступав за звичаями і законами польськими. Гетьман мав необмежені права зовніш­ньої політики, про це добре сказав митрополит Силь­вестр Косів з нагоди стосунків з Москвою: «Знає то пан із паном, не моє то діло».

Українська держава Хмельницького займала три воєводства — Брацлавське, Київське і Чернігівське, з 1656 р. ще частину Білорусі, з деякими впливами на Слобожанщину, не рахуючи «Запорізьких Вольностей», які залишалися автономними. Гетьман розсилав уні­версали, дипломатичні листи і проекти угод, суворо ка­рав бунтарів, проводив таємні наради із старшиною без участі черні, скликав «чорні ради» лише для скріплен­ня вже прийнятих рішень. Але гетьман рідко самодер­жавно вирішував справи. Він рахувався і з козацькою черню, і з розбурханими народними масами, і з думкою Війська Запорізького Низового. Та й сам анархізую-чий життя факт війни зменшував строгість і суворість наведених вище форм управління державою.

Гідними подиву є геніальність і організаційний хист Хмельницького, якому в умовах роздертої на шматки України, в тісних межах Гетьманщини вдалося створити скарб і організувати державні фінанси.

Відомий мандрівник, сирійський монах Павло Алепський, опи­суючи своє перебування в Україні, згадує, що мита, чинші і податки на горілку дають гетьманській скарб­ниці сто тисяч червоних золотих щороку.

1653 рік особливо тяжко відбився на цілій геть­манській державі: війна з польськими експедиціями на Поділля, молдавські походи, смерть гетьманового сина Тимоша вкрай виснажили козацьке військо. З того часу не буде вже великих війн з Польщею чи турками, не буде голосних перемог, крім Конотопської битви І. Ви-говського та Іслам-Керменської І. Мазепи. Правда, ко­зацьке військо бере участь у Шведській війні проти Польщі і в здобутті Варшави. Будуть ще козацькі за­гони під Віднем у поході Собеського або в турецько­му війську численні козаки гетьмана Дорошенка, зга­дуватимуться часто «козаки» в російській армії, але наша національна козацька епопея, окрім нечислен­них випадків, коли запалахкотить ще кволим вогни­ком, уже скінчилася в 1653 р.

З того часу українські козаки, українські лицарі, українські військові сили — це лише частина чужих військових сил і, незважаючи на існування ще на про­тязі ста років Української Гетьманської держави, з цим ущухненням національного ентузіазму почи­нається «Руїна».

Першою ознакою «руїни» буде розподіл України, яка до того часу цілком входила до складу Речі По­сполитої. Другою — шукання в різних політичних орієнтаціях порятунку. Третьою — страшне спусто­шення країни, винищення величезної кількості насе­лення. Четвертою причиною був занепад економіч­ного добробуту і культурного життя, який повторив те становище, яке було в кінці XV ст., коли всякі чужин­ські впливи збільшувалися, бо Україна була вже не в змозі чинити який-небудь опір.

Уже згадуваний В'ячеслав Липинський («Україна на переломі») вважає трагічним, безвихідним становище, в якому опинилися Б. Хмельницький і його держава.

Далі Липинський каже, що Хмельницький знайшов єдино можливий вихід, і слушний в натиску на Моск­ву, з якою, як каже Д. Дорошенко, ввід 1649 р. Хмель­ницький веде постійні зносини і підбиває її на війну з Польщею, апелює до релігійного почуття московського царя і вабить його поворотом віднятої не так давно по­ляками Сіверської землі» (Нарис історії України. Т. ІІ). Загроза нової війни з Польщею в значно важчих для Гетьманщини умовах штовхала Хмельницького до військового союзу з Москвою. Можливо, гетьман і його соратники гадали, що союз України з Московським царством, країни демократичної і монархічного цар­ства вдасться. А як це оформити, напевно, ні Хмель­ницький, ні хмельничани не думали, хоч це і виглядає дивно.

загрузка...