Розшук в Київській Русі

Форми розшукового (слідчого) процесу використовувалися в руському судочинстві, якщо вчинений злочин зачіпав інтереси держави, церкви та пануючого класу. Розшук злодія був справою рук скривдженого (позивача).

Слідство і розшук починалися із закличу, тобто оголошення потерпілим на торговій площі про зникле майно (раба, худоби, одягу, зброї тощо). Якщо протягом трьох днів цю річ знаходили у когось, - він відповідав штрафом і мав повернути вкрадене. Якщо відповідач заперечував власну причетність до злочину, починався звід - він мав вказати на того, у кого придбав вкрадене. Звід ішов до тих пір, доки не виявляли людину, яка не могла вказати, у кого вона придбала річ. Ця особа і визнавалася злодієм з усіма можливими наслідками. За межами міста (чи общини) звід вівся лише до третьої особи, яка платила виру, а далі вела розшук сама.

Під час розшуку вкраденого раба звід вівся до третьої особи, яка віддавала потерпілому свого раба, а вкраденого використовувала як речовий доказ (лице). Остаточний злодій платив штраф (продаж), повертав раба власнику, а той повертав раба третьому відповідачеві.

При негайному виявленні крадіжки, коли злодій або вкрадена ним худоба залишили сліди, їх розшукував потерпілий по гарячих слідах. Процедура називалася "гоніння сліду". Коли сліди втрачали, слідство припинялося, а в разі їх зникнення в іншому населеному пункті, його жителі мусили вести розшук далі, виявити і видати злочинця. У протилежному випадку вони мали сплатити штраф (дику виру). Результати закличу, зводу і гоніння сліду використовувалися в судах як докази і підстава для винесення вердикту.

Ключові поняття: заклич, звід, гоніння сліду, вира, дика вира, продаж.

загрузка...