Особливості держави і права боспорського царства

Утворення та розвиток держави.Боспорське царство виникло у 483 р. до н. е., коли архонт Пантикапею проголосив себе царем і узурпував владу в місті, а також у прилеглих територіях - бездержавних племенах та полісах - Феодосії, Фанагорії, Герменесі, Тіртаці, Кітею, Кіммеріку, Мірмекію. До Боспорського царства увійшла територія Керченського півострова, основною частиною населення якої були Скіфи, а також 20 фецьких міст і скіфські племена Східного Криму, Таманського півострова і узбережжя Азовського моря. Свого розквіту царство досягло на зламі IV-IIIст. до н. е.

Спочатку це був союз полісів (федерація), а згодом - необмежена монархія на зразок східної деспотії з поділом на номи (адміністративні одиниці) на чолі з призначеним царем намісником - номархом. Іі організації політичної влади Боспору крилися суперечності, які негативно впливали на устої держави. З одного боку, посилювалась влада царя над містами, поступово ліквідовувалися органи самоуправління, а за іншого - зростав вплив скіфо-сарматської знаті з її відцентровими настроями, що вело до зростання автономії місцевих Племен, і намаганням звільнитися від уніфікаторських устремлінь боспорських царів.

Економічною основою держави були землеробство, виноградарство та виноробство як прибуткові статті експорту. 3 IV ст. до н. е. Боспор розгортає торгівлю з місцевими племенами і стає основним постачальником античних товарів у північночорноморські степи.

I У IIIст. до н. е. внаслідок кризи рабовласницької системи Боспор поступово занепадає, а повстання під проводом Савмака Поглиблює цей процес. Вчені тлумачать його по-різному: як палацовий переворот з метою усунення царя Перісада з престолу; як ВИЯВ класової боротьби рабів проти рабовласників; як національно визвольний рух місцевого скіфсько-сарматського населення Проти боспорської зверхності. (Проте створена повстанцями "держава Сонця" виявилася химерною і у 107 р. до н. е. її ліквідувало понтійське військо на чолі з Діофантом. Після таких глибоких потрясінь Боспорське царство вже не піднеслося і впродовж I ст. до н.е потрапляло у залежність то від понтійського царя Мітридата IV, то від Риму, a у IIIст. н. е. його територію спустошили готи. У IV ст. н. е. Боспор остаточно зруйнували гуни. 3 VI ст. ця м риторія увійшла до складу Візантії.

Соціальний лад. Соціально-економічний розвиток та суспільні відносини населення Боспорського царства ґрунтувалися на рабовласницькому способі виробництва, приватній власності на землю, засобах виробництва, рабах. Суспільство поділялося на дві категорії:

а) вільних людей (пануюча верхівка, урядовці, работорговці, судновласники, землевласники, жерці, заможні купці й ремісники, ремісники- майстри, селяни-общинники (пелати);

б) невільників (раби приватні й державні). Окрім того, у державі проживали іноземці, громадяни міст, які не мали рабів. Разом з селянами вони несли тягар державних податків та повинностей.

За етнічним складом населення Боспору було досить численним і строкатим: греки, скіфи, сінди, меоти, що мешкали в містах та селах. В соціальному відношенні вони займали різне становище - серед них були і раби, і землевласники, власники ремісничих майстерень, суден.

До пануючої верхівки належали: царська сім'я, її родичі та оточення, чиновники центрального й місцевого апаратів влади, судновласники, землевласники, работоргівці, власники ремісничих майстерень, заможні купці, представники військової родоплемінної знаті, жреці. Землею володіли і розпоряджалися боспорські царі, великі землевласники, тому в країні співіснували державна й приватна власність на землю.

Середній прошарок населення становили вільні громадяни, які не мали рабів, іноземці, а також вільні селяни-общинники - пелати. За право користування землею вони платили натуральні податки. У разі військової небезпеки чи нападу кочових племен, селяни брали участь в ополченні. Багаті представники корінного населення боспорських міст, значною мірою еллінізовані, разом із грецькою за походженням верхівкою суспільства, належали до рабовласницького класу, що виступав опорою боспорських царів, які теж володіли великими земельними угіддями та ремісничими ергастеріями, не цуралися зовнішніх торговельних операцій. Наслідком цього симбіозу стало нагромадження багатств в руках верхівки суспільства, що вело до посилення диференціації та стратифікації соціуму.

Найнижчий соціальний щабель займали раби, які поділялися на приватних і державних. Державні раби переважно використовувалися на будівництві громадських об'єктів: будівель, оборонних споруд, шляхів. Домашнє та патріархальне рабство переважало на племінних територіях. Працю рабів у сільському господарстві, де ті переважно вирощували хліб на продаж, широко використовували місцеві аристократи.

Державний лад. Боспорське царство є винятком із єдиного загальнореспубліканського розвитку держави і права давньогрецьких колоній Причорномор'я, позаяк саме тут сформувалася монархічна форма правління. За історичною формаційною типологією Боспорське царство було рабовласницькою державою, як і міста-держави, що увійшли до його складу. За формою правління це був один із різновидів деспотичної монархії.

Вища законодавча, виконавча, адміністративна, військова, релігійна та судова влада належала царю з династії Арханектидів (до 438 р. до н. е.) та Спартокидів, які мали одночасно й титул архонта стосовно Пантикапею. Це були спадкові тирани - необмежені у владі правителі. Цар призначав намісників та урядовців - міністрів, управителів, суддів, командувачів тощо. Опорою монархії була родова аристократія та військова, релігійна і земельна знать, яка і постачала урядовців до апарату управління. Цар вважався також верховним власником і розпорядником земель, міст і поселень, призначав на посади державних службовців, йому підкорялися судові органи, під його контролем перебували наймане військо, військовий флот та загони, що надавалися вождям підвладних племен. В особливо небезпечні моменти до збройних сил держави приєднувалося общинне ополчення.

Абсолютизація влади царя і централізація управління були явищами об'єктивно необхідними і закономірними для Боспорської держави, оскільки вона об'єднувала різні племена й народи, які до того ж стояли на різних щаблях соціального, економічного і політичного розвитку. Держава поділялася на округи, якими управляли призначені царем намісники. При цьому в країні зберігалася досить широка автономія адміністративних суб'єктів. Коли за римських часів Боспор опинився у васальній залежності від Риму, царі почали Офіційно титулуватися "друг цезаря і друг римлян". При вступі на престол вони обов'язково затверджувалися римським імператором, від якого одержували царську інсигнію - скіпетр.

Державно-правова залежність місцевих племен полягала у Визнанні ними верховної влади Пантикапею, сплаті натуральної данини,участі у воєнних діях. В іншому вони зберігали власний родоплемінний устрій, звичаї, особливості побуту, керівну функцію Вождів. 3 політичного погляду, підтримка племенами боспорських царів мала для них певну вигоду: під час боротьби між претендентами на боспорський престол племена підтримували того чи іншого Претендента.

Міста-держави, які увійшли до складу царства, теж мали певну автономію - власні органи самоуправління (народні збори, раду міст, Виборні посади). Але на зламі ер боспорські царі стають одноосібними володарями, називаючи себе "царями царів" (до титулу цар долучається Етнічна назва племені). У I-III ст. н. е. в Боспорі посилилась централізація, яка супроводжувалась формуванням бюрократичної структури і царської адміністрації. Полісні форми правління були згодом настільки обмежені, що втратили реальне значення.

Функції виконавчо-управлінської влади щодо окремих районів та міст доручалися придворній знаті, родичам і найближчим особам: міністру двору, особистому секретареві царя, охоронцю царської скарбниці, спальнику, улравителю. До центрального апарату управління

входили начальник двору, начальник фінансів, охоронець скарбниці, управитель справами релігійних культів. Зв'язок з місцевими племенами й сусідніми державами здійснювався через спеціальний закордонний штат на чолі з головним перекладачем.

Право. Джерельною базою системи права царства слугували gравові звичаї, закони-декрети міст-полісів, царські закони, укази, накази . Найчіткіше правові норми регламентували майнові відносини, храмову, державну і приватну власність на землю, рабів, знаряддя і засоби виробництва, захищали особисту власність, регулювали зобовязальні дії (купівлю-продаж, заставу, позику), повинності, фіскальну політику держави. Карне законодавство найтяжчими злочинами вважало замах, образу, змову проти царя, повстання, державну зраду, за що визначалася смертна кара з конфіскаціями. Джерела згадують про злочини проти особи (посягання на життя, здоров'я, честь) та проти майна (грабіж, крадіжка). Передбачалися слідчі й інші процесуальні дії у карних справах. Також тяжко каралися злочини проти майна та особи. Суд здійснювали царські урядовці та адміністратори, а рішення виконували спеціально призначені виконавці. Як санкція застосовувалися штрафи, компенсації, виплати, конфіскації, побиття та смерть.