Політичне протистояння в українському суспільстві

26 квітня 1986 р. сталася аварія на Чорнобильській АЕС, поблизу Києва. Керівники КПРС і КПУ намагалися приховати масштаби катастрофи від людей, смертельну небезпеку для їхнього життя. Більш того, організували проведення першотравневої демонстрації у Києві, коли радіаційна обстановка не дозволяла цього робити. Все це дискредитувало їх і дало ще одну підставу для нищівної критики з боку опонентів, прискорило крах політичної системи, розвал СРСР.

А ще раніше "хрущовське" десятиріччя підштовхнуло об'єктивно визрівший процес оновлення суспільної свідомості. В радянському суспільстві в 60-70-х роках виникає нова форма духовної опозиції – дисидентство, яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства - соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Ідеологія дисидентства, що зароджена як сумнів, у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово перетворилося у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві. Основними течіями опозиційного руху в Україні були самостійницька, яку представляли національно-визвольний рух підпільних груп, національно-культурницька, репрезентована рухом шестидесятників, правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна).

Дисидентські підпільні групи та організації відмовлялися від збройних методів опору режиму, намагалися діяти конституційними засобами. Серед них широко відомі Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) на чолі з юристом Левком Лук'яненком (1959-1961 рр.) та Український національний фронт (УНФ) історика Дмитра Квецька і філолога Зіновія Красівського (1964-1967). Правозахисна течія руху була представлена Українською Гельсінською Спілкою (УГС, 1976-1988) Миколи Руденка. Пласт антидержавної опозиції також становили борці за свободу совісті, зокрема представники репресованої Української греко-католицької церкви.

Щодо концептуальних поглядів дисидентів, то найрадикальнішою і найбільш переслідуваного з течій руху була самостійницька. ЇЇ представники відстоювали ідею незалежності України. Спільним для всіх напрямків опозиції руху було заперечення комуністично-бюрократичної системи, прагнення ліквідувати колоніальний, як вони вважали, статус України. Суттєвих змін зазнала точка зору стосовно політичного ладу України: від перебудови радянської системи до демократії західного зразка. Перша поява позацензурних видань датується 1964 р. Серед перших "самовидавних" публікацій були поезії Ліни Костенко, Василя Стуса, Івана Драча та ін.

Про діяльність і погляди дисидентів українська громадськість довідувалася головним чином через закордонні радіостанції "Свобода", "Голос Америки" та ін. Будь-якого масового опозиційного руху в Україні не існувало, доки XIX конференція КПРС (1988 р.) не санкціонувала утворення народних фронтів, рухів на підтримку перебудови.

У 1989 р. з ініціативи Київської організації Союзу письменників України та Інституту літератури АН УРСР виник Народний рух України за перебудову, або просто Рух. Популяризації цієї громадської організації ненавмисно сприяло керівництво КПУ, зокрема, зав. ідеологічним відділом ЦК Л. М.Кравчук, який невдало провів телевізійну полеміку з представниками Руху. Виникли також екологічна асоціація "Зелений світ", Історико-просвітницьке товариство "Меморіал" та ін. "Неформальні" громадські формування, які дедалі посилювали критику КПРС, об'єднували навколо себе усіх невдоволених існуючим суспільним ладом, У 1990 р. "неформали" об'єдналися у політичні партії, яких до кінця року стає 16. Серед них: Українська республіканська партія, Партія демократичного відродження України, Демократична партія України, Соціал-демократична партія України та ін. Однак провідною опозиційною силою залишався Рух, який поступово переходить на відверто антикомуністичні позиції, розпочинає боротьбу за владу з КПРС і за вихід України зі складу СРСР.

28 червня 1996 р. V сесія Верховної Ради України від імені українського народу – громадян України всіх національностей прийняла Конституцію – Основний Закон України.

Конституція складається з 15 розділів (розділ ХV містить перехідні положення) і 161 статті. Згідно з Конституцією Україна є унітарною державою (ст.2) з єдиним громадянством (ст.4). Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст.6). Державною мовою в Україні є українська (ст.10). У ст.20 визначаються державні символи України: герб, гімн, прапор, столиця.

Проголошений у ст.8 принцип верховенства права означає, що вся поведінка державних органів і державних осіб повинна відповідати вимогам права, що є втілення вищої справедливості. Вольове, командне правління повинно бути замінено управлінням на основі законів.

Принципове значення має проголошення принципів економічної, політичної та ідеологічної багатоманітності. Це означає ліквідацію колишнього монополізму у власності, політиці, світогляді. Ключовою для всієї Конституції є ст.3, яка проголошує людину найбільшою соціальною цінністю в Україні. Утвердження і збереження її прав є головним обов’язком держави. У розділі „Права і свободи та обов’язки людини і громадянина” накреслено систему особистих, соціально-економічних, політичних прав людини.

Конституція регулює організацію і діяльність вищого законодавчого органу України – Верховної Ради, що обирається всенародно терміном на чотири роки у складі 450 народних депутатів, які здійснюють свої повноваження на постійній основі. Український парламент може вносити зміни до Конституції України, приймати закони, затверджувати Державний бюджет, розглядати і приймати рішення щодо Програми діяльності Кабінету міністрів України. 3 січня 2006 р. повноваження Верховної Ради розширяються і Україна стає парламентсько-президентською республікою.

До січня 2006 р. Президент України визначався Конституцією як глава держави. Він був гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав на свободу людини та громадянина. Президент не є одним із суб’єктів розподілу влади. Він об’єднує всі гілки влади в єдине ціле, здійснює узгоджувальні функції стосовно їх діяльності, виступає в ролі арбітра в разі виникнення непорозумінь.

Кабінет Міністрів визначається в Основному Законі як вищий орган у системі органів виконавчої влади. Прем’єр-міністр призначається Президентом за згодою більше половини конституційного складу Верховної Ради, тобто не менш як 226 депутатів. Повноваження уряду припиняється у разі обрання нового Президента, заяви про відставку Прем’єр-міністра, звільнення Прем’єр-міністра Президентом і ухвалення парламентом резолюції недовіри урядові. В кінці березня 2006 р. відбудуться вибори до Верховної Ради України і місцевих рад за пропорційною системою. Лідер політичного блоку чи партії, які отримають найбільше місць в парламенті стане Прем’єр міністром України і будуть розширені його повноваження.

З приняттям Основного Закону створено якісно нову інституцію у системі державних органів – Конституційний суд. Його діяльність спрямована на посилення конституційного контролю в усіх сферах життя, на стабілізацію і зміцнення конституційного ладу, утвердження принципу верховенства права та найбільшої юридичної сили Конституції. Функції Конституційного Суду полягають у розв’язанні питань щодо відповідності законів та інших правових актів Конституції України, а також в офіційному тлумаченні Конституції та законів.

Таким чином, нова Конституція знаменує поступовий перехід від ліберального авторитаризму до конституційного демократизму, регулювання всіх сфер життя лише на основі права. Проте приняття Конституції недостатньо, необхідно навчитися жити за нею, підвищувати правову освіту громадян, посилити контроль за дотриманням законів, привести нормативно-правову базу у відповідність з конституцією, здійснити кодифікацію законодавства. Це дозволить завершити розбудову розвинутого громадянського суспільства і правової держави.