Формування українського народу

Процес етнічної диференціації руських земель почався в добу феодальної роздрібненості. В цей же час закладаються підвалини формування української етнокультурної спільноти. Впродовж XIV-XVI ст. населення українських земель вважало себе “руським”, а термін “Русь” об’єднував усі східнослов’янські народи. Потім він розподілився на “Малу”, “Велику”, “Червону”, “Білу”, “Чорну” Русь.

Термін “Україна” з’являється ще в давньоруському Іпатіївському літопису, але в “окраїнному” значенні. В тому ж значенні існують літописні згадки у 1187 р. Ним називали Переяславську, Київську та Чернігівську землі. У 1189 р. існував термін “Україна Галицька”, відносно, Галицької землі з Буковиною, Покуттям і Придніпров’ям. У 1213 р. назва Україна поширюється на Волинську землю і Поділля. У просторовому відношенні ці назви охоплювали південні, південно-західні і західні землі Київської держави від Переяславського до Галицько-Волинського князівства. У XII – початку XIV ст. назва “Україна” охоплює всі землі Південної Русі від Дніпра до Дністра і Вісли.

Вживання назви “Україна” поширюється в Речі Посполитій. У 1580 р. польський король Стефан Баторій звертається до населення України Руської, Київської, Волинської, Подільської і Брацлавської.

Описи і карти виконані французьким військовим інженером Гійомом Левассером де Бопланом, який працював і спілкувався 17 років з населенням в цих краях, зафіксували реальну етнографічну картину XVII ст. і це сприяло утвердженню назви “Україна” не тільки у нас, але і у Західній Європі. Поняття “Русь” поступово втрачає свій зміст і замінюється назвою Україна, а населення отримує назву українців. Так починається процес формування української народності, першоосновою якої стала південна група східнослов’янських племен, а в подальшому народи півдня України, козаки і Запорозька Січ.