Економіка України у добу науково-технічної революції (НТР)

Наприкінці 50-х рр. у індустріальних країнах розпочалася науково-технічна революція (НТР), яка означає поєднання науки з технікою і виробництвом; використання комп'ютерної техніки та перехід від машинного виробництва до автоматизованого, від механічних технологій до хімічних, біохімічних, фізичних; створення штучних синтетичних матеріалів; стирання граней між розумовою і фізичною працею. Суттєво підвищується у суспільстві статус кваліфікованих робітників, рівень їхньої соціальної захищеності. В зв'язку з цим в 60-80-х рр. розвинуті країни Заходу перейшли до якісно нового стану економічного розвитку. Був здійснений різкий поворот в інвестиційній сфері на користь масового споживання і соціальної інфраструктури. Наука стала продуктивною силою. У результаті політики ресурсо - та енергозбережень скоротилися суспільні витрати на виробництво сировини та електроенергії. Одночасно запроваджувалася комплексна механізація і автоматизація виробництва, нові технології. Це дало змогу звільнити значні людські ресурси з матеріальної сфери виробництва, використати їх у сфері обслуговування. На тлі структурних змін у виробництві спостерігається підвищення життєвого рівня населення.

Радянський Союз випереджав інші країни у деяких провідних галузях науки і техніки, зокрема, у атомній енергетиці та космонавтиці. На кінець 60-х рр. впровадження комплексної механізації та автоматизації виробничих процесів завершилося більш як на 300 промислових підприємствах України. Однак у цілому технічний рівень наших підприємств, продуктивність праці у промисловості та сільському господарстві відставали від деяких країн світу, що було обумовлено, перш за все, відсутністю на виробництві економічних стимулів до запровадження досягнень НТР.

Нове керівництво, продовжуючи реформаторський пошук М. С. Хрущова, вирішило вмонтувати елементи економічного стимулювання у командно-адміністративну систему. Газета "Правда" ще 1962 р. опублікувала статтю професора Є. Лібермана "План, прибуток і премія", яка була написана на основі аналізу досвіду роботи економічної лабораторії Харківського раднаргоспу. На сторінках газети під час дискусії, розгорнутої навколо пропозиції вченого, поступово викристалізувалася модель нового механізму господарювання. Ця модель і стала стрижнем проголошеної у вересні 1965р. на пленумі ЦК КПРС економічної реформи (Косигінської). Суть реформи полягала у розширенні самостійності підприємств, посиленні прямих договірних зв'язків між підприємствами, встановленні економічно обґрунтованих цін, матеріальному стимулюванні трудових колективів залежно від результатів їхньої праці, оцінці діяльності підприємств. Головними економічними показниками мали стати рентабельність і прибуток.

Реформа розпочалась у січні 1966 р. На нові методи планування та стимулювання підприємства переводилися поступово. В Україні у 1966 р. їх запровадили на 100 підприємствах (1,5% від загальної кількості), які виробляли 8% валової продукції промисловості. У 1970 р. кількість заводів і фабрик зросла до 8,2 тис. (83% загальної кількості), на них припадало 92 % обсягу промислової продукції.

Однак реформа 1965 р. не виправдала надій своїх творців. Основна причина полягала в тому, що владні структури намагалися водночас інтенсифікувати два взаємовиключаючих процеси: посилити централізм в економіці (відновлення галузевих міністерств, ліквідація раднаргоспів ) та задіяти ринкові економічні регулятори (рентабельність, прибуток, тощо). Ця причина значною мірою відбивала співвідношення сил у вищих ешелонах влади, де існувало певне розходження між консервативною лінією Брежнєва і реформаційною – Косигіна. Демократичну суть реформи знищив диктат міністерств, чисельність яких постійно зростала.

Отже, під час косигінської реформи правлячі кола зрозуміли, що неможливо прищепити окремі елементи ринку (рентабельність і прибуток) директивній економіці сталінського типу. Економічна реформа повинна була здійснюватися паралельно з політичною. Але це ніяк не влаштовувало компартійно-радянську олігархію.

У 1971 р. проголошено гасло переводу радянської економіки переважно з екстенсивного шляху розвитку на інтенсивний. Якщо раніше, мовляв, ми будували безліч підприємств, то віднині повинні збільшувати випуск якісної продукції за рахунок високої продуктивності суспільної праці і економії ресурсів. У руслі цієї політики партійне керівництво країни підтримало чимало корисних винаходів трудових колективів щодо організації праці, зокрема, атестацію і раціоналізацію робочих місць на Дніпропетровському комбайновому заводі.

Однак у цілому брежнєвське керівництво не спромоглося оцінити певним чином значення не тільки НТР, а й економічних методів управління економікою. Воно обрало шлях дальшого зміцнення командно-адміністративної системи і екстенсивного розвитку економіки. За участю України та інших радянських республік на Сході створюються величезні територіально-виробничі комплекси (ТВК): Тюменський, Кансько-Ачинський, Саяно-Шушенський, БАМ та ін. Сотні промислових гігантів були збудовані в Україні, серед них: домна № 9 на Криворіжжі, киснево-конверторний цех Дніпровського металургійного комбінату, Криворізька і Придніпровська ГРЕС, декілька атомних електростанцій, у т. ч. Чорнобильська АЕС. У 1980 р. питома вага окремих видів продукції УРСР у загальносоюзному виробництві становила (в % ): видобуток вугілля – 27.5, залізної руди 51.3, виробництво сталі –36.3, доменного та сталеплавильного обладнання – 52.1, магістральних тепловозів – 95.1, цукру піску -52.4.

В зв'язку з тим, що командно-адміністративна система не змогла пристосуватись до вимог та змін, продиктованих НТР, можливості дальшого інтенсивного розвитку промисловості та сільського господарства були обмеженими. Величезні ресурси, що направлялися в економіку, давали щодалі меншу віддачу. У 60-х рр. темпи середньорічного приросту валового суспільного продукту в Україні становили 6,9-6,7%, у 1976-1980-х рр. – 3,4%. У 1960- 1985 рр. капіталовкладення у сільське-господарство республіки зросло більше як у 3 рази, а валовий збір його продукції лише в 1,6 рази.

До цього слід додати безгосподарське використання земельного багатства України. Посівні площі республіки за 1965-1985 рр. зменшилися більше як на 1 млн. га. Необґрунтовано здійснювали хімізацію, антинаукові плани меліорації. Багатющі чорноземи часто відводили під індустріальне будівництво. На селі занедбаними залишалися соціальна й духовна сфера. З українського села протягом 1965-1985 рр. виїхало 4,6 млн. чол. Як "неперспективні " припинили своє існування сотні сіл республіки. У селах і в містах трудящі спіткалися з низкою проблем (нестача житла, продуктів харчування, одягу тощо). Тим часом зростала мережа закритих спецмагазинів, у яких за помірними цінами певні групи номенклатурних осіб з партійного і державного апарату мали змогу придбати високоякісні продукти харчування, вирощені без застосування хімічних добрив, а також одяг, взуття тощо.

Отже, характерними ознаками соціально-економічного розвитку УРСР з 1965 по 1985 р. були диспропорційність, затухання, тенденція до стагнацій. Дедалі більше кризові явища поглиблювались під впливом особливостей функціонування господарства республіки. Правда про негативні тенденції у розвитку радянської економіки приховувалася від народу. Ілюзія благополуччя та певний рівень життя людей підтримувались лише за рахунок величезних валютних надходжень від продажу за кордон тюменської нафти.