Східнослов’янські племена на території України в і тисячолітті н. Е

В історичній науці однією з важливих проблем є походження (етногенез) слов’ян. На основі письмових, археологічних, лінгвістичних, етнографічних, антропологічних та інших джерел протягом багатьох сторіч дослідники намагаються вирішити цю проблему.

Першу спробу вирішити проблему етногенезу слов’ян зробив літописець Нестор у “Повісті минулих літ”, де започатковано дунайську теорію походження слов’ян, яка була домінуючою в ХІІІ-ХV ст. у працях польських і чеських вчених. Її прихильниками були російські історики С. Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.

В ІХ ст. на сторінках Баварської хроніки викладена ще одна версія походження слов’ян – скіфо-сарматська, або азійська теорія, тобто предками слов’ян визнавали скіфів і сарматів. Пращурами слов’ян до кінця XVIII ст. вважалися також алани, роксолани, кельти, фракійці та інші. Хоча ці гіпотези не були достатньо науково обгрунтовані.

В ХІХ–поч. ХХ ст. почався новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов’ян. Праця чеського славіста Л. Нідерле ”Слов’янські старожитності” (1902 р.) започатку-вала вісло-дніпровську теорію походження слов’ян. Центром прадавніх слов’янських земель Л. Нідерле вважав Волинь.

Польські вчені Ю. Косташевський, Я. Чекаловський та інші у 30–40-х роках обгрунтували вісло-одерську концепцію, яка пов’язує слов’янські старожитності з лужицькою культурою.

У 50–60-х роках виникає дніпро-одерська теорія (П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков), яка увібрала у себе ідеї і висновки багатьох попередніх теорій.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію. На думку вчених, формування слов’янського етносу – це досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку ряд етапів, зокрема, можна виділити два основних:

· до рубежі ІІІ-ІІ ст. до н. е. слов’янський етнос зосереджується головним чином у межиріччі між Віслою та Одером, частково поширюючись на Волинь;

· в ІІ-І ст. до н. е. з появою зарубінецької культури центр активної слов’янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою, Бугом, Дніпром.

Перші згадки про слов’янські племена зустрічаються у творах римських вчених І-ІІ ст. н. е., де слов’яни фігурують під назвою венеди.

Візантійський хроніст Йордан в V ст. н. е. повідомляє про три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і склавини (Подунав’я).

Динамічний і драматичний час пережили слов’янські племена на наших землях в II-VI ст. – ішов процес великого переселення народів; переміщення готів із Прибалтики у Причорномор’я. У 375 р. готів перемогли гуни. Вони створили між Доном і Карпатами державу, на чолі якої став Аттіла. Після кількох поразок від римлян і смерті Аттіли у 457 р. гунська держава розпалася. Відчувши, що гуни не становлять загрози, слов’янські племена у V ст. могутнім потоком пішли у візантійські землі. До кінця VII ст. анти і склавини захопили майже весь Балканський півострів, проникши до Малої Азії.

Видатний український історик М. Грушевський вважав антів предками українського народу, а їх союз – початком праукраїнської державності (з ІV ст.). Початковими ознаками державності у антів можна вважати: поступовий перехід від первіснообщинного ладу до появи елементів феодальних відносин (власності); визначення осілої території, яку займали антські племена; формування суспільного устрою на засадах демократії (віче, рада); наявність талановитих і авторитетних вождів, князів (Бож, Мезамир); військова дружина, яка виконувала роль мілітарної сили і органу управління.

Прихід аварських племен із Центральної Азії і невщухаючі аваро-слов’янські війни (568–635 рр.) призвели до розпаду антського союзу.

У VI-IX ст. більшість європейських та східних авторів ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України під назвою склавини (термін “склавини” трансформувався у “слов’яни”).

В результаті розселення слов’ян (VI-VII ст.) на території Східної Європи виникають три групи слов’янських племен: західна, південна і східна. Східні слов’яни на той час заселили більшу частину території України. У них виникає цілий ряд союзів племен: поляни (жили на правому березі Дніпра), сіверяни (над Десною і Сеймом), древляни (над Прип’яттю), дуліби (над Західним Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між Південним Бугом і Дніпром), білі хорвати (на Прикарпатті).

Основною галуззю господарства слов’янських племен було орне землеробство. Для обробітку землі використовували рало із залізним наконечником, а потім – плуг із череслом і леме-шем. У землеробстві поряд із перелоговою системою викорис-товувались дво - і трипілля. Слов’яни вирощували пшеницю, жито, просо, ячмінь, гречку. Розвивалось і тваринництво – на м’ясо, сировину для виробництва різних речей, а домашня худоба використовувалась в основному як тяглова сила. Допоміжну роль у господарстві займали полювання, рибальство. Важливе значення для економічного розвитку східних слов’ян мало відокремлення ремесла від землеробства, що сприяло виникненню товарного виробництва, яке у VIII-X ст. не лише активізувало внутрішній обмін, а й розширило внутрішню і зовнішню торгівлю. Виділяються такі галузі ремесла: добування і обробка заліза, ткацтво, деревообробка, прядіння, обробка шкіри, гончарство, ювелірне виробництво та ін.

Швидкий розвиток економіки східних слов’ян обумовив розклад родоплемінної організації (VI-VIII ст.) і утворення перших територіально-політичних об’єднань – зародків держави.

Віруваня східних слов’ян мали політеїстичний характер. Обожнюючи сили природи, слов’яни були язичниками. Найвищим божеством вважався Перун – бог грому і блискавки; Даждьбог, Стрибог – боги сонця і повітря були дарителями земних благ та ін.

Таким чином, у стародавню добу Україну населяли різні народи і племена. Починаючи з епохи бронзи зароджується праслов’янський етнічний масив, що з часом посів провідне місце на українських землях.