Становище українців Західної України в 20–30-х роках

Західна Україна не є сталим історико-географічним поняттям. Найкраще означити цей регіон можна як землі, що до 1939 року не перебували під владою спочатку Росії, а потім Радянського Союзу. Західноукраїнські землі в період з 1919 по 1939 роки перебували в складі трьох держав: Польщі, Румунії і Чехословаччини. У кожній з цих держав українці становили національну меншину. Важко назвати точне число українців, які проживали у міжвоєнну добу на Західній Україні: офіційна статистика того часу відзначається крайньою недостовірністю. Кількість українців у Польщі на початку 30-х років коливалась між 5,2 та 6 млн. осіб. 2/3 українського населення проживало в Галичині, решта – на Волині, Поліссі, Холмщині та Лемківщині. Українці були найбільшою національною меншиною у Речі Посполитій (близько 14–16%).

У Румунії серед національних меншин українці за своєю чисельністю поступалися угорцям, німцям, євреям. За офіційною статистикою їхня загальна кількість становила 582 тисячі осіб (приблизно 3% населення), тим часом українські демографи твердять, що насправді вона наближалась до 1 млн. чоловік. Основним районом проживання українців була Буковина, менша частина заселяла територію Бесарабії біля Хотина і Аккерману.

У Чехословаччині згідно зі статистикою проживало 549 тисяч чоловік (38% загальної чисельності жителів). Близько 80% українців мешкало в Закарпатті, ще 15% – у Пряшівщині, окрім цього, чисельна українська громада проживала в Празі. Таким чином, всього у міжвоєнну добу на західноукраїнських землях проживало від 6 до 7 млн. чоловік, тобто в 4–5 разів менше за число українців, які проживали в УРСР наприкінці 20-х років.

Становище західних українців у складі трьох держав не було однаковим. Загалом воно відображало особливості соціально-економічного і політичного життя цих держав.

Становище українців у Польщі.

Паризька мирна конференція в 1919 році уповноважила Польщу окупувати Галичину лише тимчасово до остаточного рішення держав-переможниць. Польща запровадила жорстокий окупаційний режим. Було скасовано Галицький крайовий сейм, ліквідовано всі органи самоврядування. Було заборонено вживати назвb “Західна Україна” і “Східна Галичина”. Замість цього вживався термін “Малопольська Всходня” . Щоб закріпити ці землі за собою, Польща провела в 1921 році перепис населення в краї, в 1922 році – парламентські вибори, включаючи окуповані землі. Українці, на знак протесту бойкотували ці заходи. Акцію протесту, саботажу і терору очолила УВО (Українська військова організація), утворена у Відні в 1920 році (очолив Є. Коновалець). До 1923 року у Відні існував еміграційний уряд ЗУНР, очолюваний Є. Петрушевичем. Державам Антанти потрібний був сильний заслон проти більшовицької Росії, яким мала стати Польща. Тому 14 березня 1923 року Рада послів великих держав визнала Східну Галичину частиною Польської республіки. Польща обіцяла забезпечити національним меншинам усі права та можливості вільного розвитку і надати Галичині автономію. Польська конституція 1921 і 1935 років підтверджувала правовий статус національним меншинам, але це були просто демагогічні обіцянки. У 1923 році міністерство освіти заборонило вживати слова “українець”, “український”. Замість них були терміни "русин", "руський". Причому русини трактувалися не як окрема нація, а як етнографічний матеріал для розбудови польської нації. А міністр освіти С. Грабський провів у сеймі закон, який перетворював більшість українських шкіл у двомовні ("утраквістичні") з перевагою польської мови. За 20 років польського панування кількість українських шкіл зменшилась з 3662 до 144. Законом 1924 року було заборонено вживати українську мову в усіх державних і муніципальних установах. У 1924 році прийнято закон про військову колонізацію краю (солдати і офіцери польської армії, що брали участь у війні з більшовиками, безплатно отримували в Галичині земельні наділи до 45 га, так звані осадники). В результаті було роздано 800 тис. га землі, а внаслідок цієї акції переселилися близько 200 тис. польських осадників. Зазнавала репресій і Православна Церква, особливо на Волині. В кінці 30-х тут провели акцію насильної "ревіндикації" (примусового навернення до католицької віри), під час якої було знищено мало не 200 православних церков, а ще близько 150 було пердано римо-католикам. В результаті із діючих в 1914 році 389 православних церков у 1939-му залишилась лише 51.

Найкричущим порушенням прав українців була "пацифікація" (умиротворення), яка охопила близько 500 сіл. Армійські загони і поліція руйнували українські громадські центри, бібліотеки, конфісковували майно, жорстоко карали селян за підпали майна польських посадників, застосування принципу колективної відповідальності всієї української громади за дії її окремих представників. У 1934 році створено спеціальний концентраційний табір Береза Картузька (нині м. Береза в Білорусі). Мав рацію історик І. Лисяк-Рудницький, коли характеризував політику міжвоєнної Польщі щодо українців словами Палейрана: "Це гірше ніж злочин, це – дурість". І все-таки слід зазначити, що політична система Польщі грунтувалась на конституційних засадах. Це давало можливість українцям, незважаючи на дискримінацію, обстоювати власні інтереси через легальні, офіційні установи державної влади. Певно, саме тому вже в 1925 році українці мали 12 своїх політичних партій, що представляли широкий політичний спектр (від пропольської до прорадянської і самостійницької орієнтації). В економіці протидія польському офіційному курсу здійснювалась через український кооперативний рух. Як слушно відзначає О. Субтельний, "кооперативний рух став розглядати себе як знаряддя самоврядування та економічного самозахисту". Так, у 1939 році в Галичині було вже 4000 кооперативів.

Коли тиск польської влади став нестерпним, реакція українського населення дедалі більше почала відходити за межі легальних, мирних форм, набирати характеру революційного, а іноді екстремістського характеру. Очолила цю боротьбу ОУН (Організація українських націоналістів), яка була створена у січні 1929 року у Відні (очолив Є. Коновалець).

Становище українців в Румунії.

Подібною до польської була політика щодо українців уряду Румунії. Українці усувалися з адміністративних посад, було закрито українську кафедру у Чернівецькому університеті, православну церкву на Буковині перейменували у "православно-румунську" і підпорядкували Румунському патріархату. Закон про шкільну систему від 26 грудня 1924 року трактував українців як "румунів, які забули свою рідну мову". До 1928 року на Буковині було скасовано дію Конституції 1923 року і встановлено відкритий реакційний режим.

Українські землі у складі Чехословаччини.

З трьох держав-наступниць Австро-Угорської імперії, що успадкували від неї західноукраїнські землі, єдина Чехословаччина забезпечувала більш-менш демократичний устрій, який хоч і не був ідеальним, але все-таки давав деякі реальні можливості українцям. Вона принаймні визнавала за українським населенням право жити в кордонах однієї адміністративної одиниці Підкарпатської Русі (з 1928 року офіційна назва – Підкарпатська Руська земля), правда, надання автономії було відкладено аж до 1938 року. Чехословаччина дала притулок і фінансову допомогу декільком українським навчальним закладам – Українському вільному університетові, Високому педінститутові ім. М.Драгоманова, Українській господарській академії у Подєбрадах тощо.

Отже, незважаючи на постійні коливання офіційного курсу, польська і румунська політика (чехословацька в більшій мірі становила тут виняток) щодо українців загалом мало відрізнялась і зводилась до стратегічної мети асиміляції українців. Відповіддю українського населення західноукраїнських земель на асиміляторський державний курс стала активна протидія, що виявилась у різних формах боротьби – як легальних, так і нелегальних.

загрузка...