Причини та наслідки голодомору 1932–33 років

В історичній літературі немає одностайності щодо причин голодомору 1932–33 років. Радянська історіографія заперечувала існування голодомору, а мільйони селянських жертв називала вигадкою націоналістів. Представники української еміграції не тільки стверджували наявність голоду, а й наголошували, що “голод 1933 року був організований спеціально для України”. У 1980 році цю думку про спеціально спланований проти українців голод детально аргументували два історики не українського походження – Роберт Конквест і Джеймс Мейс. Під впливом представлених документальних матеріалів у 1988 році спеціальна комісія американського конгресу визнала факт існування голоду і ствердила, що український голод 1932/33 років за своїм характером і розмахом рівнозначний етноциду. Подібного висновку дійшла у 1988–1990 роках незалежна Міжнародна комісія, складена з всесвітньовідомих юристів і вчених-правознавців. У результаті дискусій комісія визнала слушність думки, що сталінський режим хотів завдати смертельного удару українській нації як такій".

Отже, узагальнюючи, можна виділити в окрему групу думки дослідників, які акцентують увагу на національно-політичних причинах голодомору (Дж. Мейс, Р. Конквест, А. Безансон, Д. Соловей). Так, Р. Конквест стверджував, що "голод запланувала Москва для винищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян нищили не тому, що вони були селянами, а тому, що були українцями-селянами".

Інша група (Н. Іваницький, В. Марачко, Н. Верт) наголошує на соціально-економічних причинах, "насильницьких хлібозаготівлях", "політиці продрозкладки" тощо.

Найбільш продуктивним і обгрунтованим видається синтетичний підхід на основі зіставлення різних концепцій – "тоді факти, пов’язані з голодом логічно складатимуться в цілісну картину" (С. Кульчицький, І. Касьянов, В. Даниленко).

Кількість жертв голодомору.

Радянський режим заперечував факт існування голоду, тому кількість жертв голодомору обчислити дуже важко: ніхто не вів обліку загиблих. У 1937 році в СРСР був проведений черговий перепис населення. Він виявив величезні демографічні втрати, які сталися з часу проведення попереднього перепису 1926 року. Сталін дав розпорядження засекретити матеріали перепису 1937 року, а тих, хто володів інформацією (безпосередніх виконавців), розстріляти. Це пояснює, чому в цифрах істориків і демографів, які намагалися встановити число померлих на основі опосередкованих джерел, існують дуже суттєві розбіжності. Найбільшу кількість жертв називає Р. Конквест – 7 млн. чоловік, з них 5 млн. в Україні, 1 млн. на Північному Кавказі, ще 1 млн. – в інших містах.

Група російських статистиків на підставі підрахунку середньомісячного рівня смертності виззначає, що в Україні у 1932–34 рр. померло близько 2 млн. чоловік. Однак є серйозні підстави вважати цю оцінку явно заниженою.

Опубліковані нещодавно дані перепису 1937 року показують, що чисельність населення УРСР між 1931 і 1937 роком зменшилася на 2,8 млн. чоловік. Однак ці цифри не дають повного уявлення про кількість жертв, оскільки частина померлих частково компенсувалась досить високим рівнем народжуваності у 1935–37 роках.

Український історик С. Кульчицький оцінює прямі втрати від голоду 3–3,5 млн. чоловік, а український демограф А. Перковський – 4 млн. чоловік.

Отже, Голод 193233 років став трагедією України:

1. Окрім очевидних людських втрат та величезного морального удару голод завдав непоправної шкоди українському національному життю. Він практично знищив старе українське село з його багатими народними традиціями. Замість нього з'явилось колгоспне село, яке вже ніколи не повставало проти радянської влади.

2. Колективізація приглушила почуття індивідуалізму, яке було основним для ідентичності українського селянина.

3. На декілька поколінь голодомор інплантував у свідомість селянства соціальний страх, політичну апатію і пасивність.

4. Голод перервав тяглість поколінь у розвитку української національної еліти.

5. Голод призупинив "українізацію" міст Сходу і Півдня України, після нього поповнення міського населення відбувалося в основному за рахунок імміграції з Росії тощо.

Утвердження тоталітарного режиму та масових репресій в Україні в 2030-х роках.

З кінця 20-х років, після розгрому “ухилів” і опозицій та остаточного зміцнення Сталіна при владі, чітко окреслилася різка зміна у внутрішній політиці партії, яка, по суті, означала повернення до методів “воєнного комунізму” та масового революційного терору. Йде активний процес утвердження більшовицького тоталітарного режиму, який означав всеохоплююче (термін totalis – з латинської – весь, повний) одержавлення радянського суспільства, всебічний контроль над всіма сферами суспільного життя з боку пануючої партії. Тоталітарний режим живе за принципом “заборонено все, що не наказано”.

Найхарактернішими ознаками утвердження тоталітарного режиму в Україні були:

1. Монополізація комуністичною партією влади, утворення однопартійної системи, знищення всяких проявів опозиції (до 1925 р. всі партії, які до того існували в Україні, були знищені).

2. Одержавлення правлячої партії, зрощення її з державним апаратом (ВКП(б) оголошувалась хребтом диктатури пролетаріату, а пізніше керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи; причому це закріплювалось конституційно.

3. Встановлення партійного контролю над економікою країни, утвердження командно-адміністративних методів управління.

4. Утвердження жорсткого контролю держави (партії) над суспільним життям (всі громадські організації діяли під контролем і керівництвом компартії, чим унеможливлювали небезпеку найменшої опозиційності і соціальної конкуренції).

5. Ставка на масовий терор і репресії як невід'ємну ознаку тоталітарного режиму.

Згортання ліберального непівського курсу насамперед проявилося у переслідуванні старої інтелігенції. Першим політичним процесом стала сфабрикована ДПУ ''Шахтинська справа'' (травень-липень 1928 року – судовий процес над 53-ма спеціалістами вугільної промисловості Донбасу, які нібито займались антирадянською шкідницькою діяльністю). Сталін використав ''Шахтинську справу'' для обгрунтування тези про загострення класової боротьби в міру розгортання будівництва соціалізму.

Починаючи з 1929 року масові репресії в Україні прокотилися трьома хвилями:

1. 1929–31 роки (примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація Української Автокефальної Православної Церкви, процес СВУ тощо).

2. 1932–34 роки (голодомор, постишевський терор, ''кіровська хвиля'').

3. 1936–38 роки (великий терор, єжовщина тощо).

Процес більшовицького терору буквально розчавив українську культурну еліту. Чистки набули тотального характеру. З 259 українських письменників, які друкувалися у 1930 р., після 1938 року залишилось лише 38. З 223 українських письменників, що зникли, 17 розстріляно, 8 покінчили життя самогубством, 175 заарештовано і заслано в табори, 16 пропали безвісти, 7 померли своєю смертю. Таких втрат зазнали й інші галузі наукової і культурної діяльності. За підрахунками Ю. Лавріненка – одного з небагатьох, кому вдалося вижити, а пізніше виїхати на Захід, в УРСР в 30-х роках було ліквідовано майже 80% творчої інтелігенції. Масовий характер винищення національної еліти дав йому підстави назвати добу 20–30-х років ''розстріляним Відродженням''. За підрахунками М. Максудова – колишнього радянського демографа, який виїхав за кордон, людські втрати від репресій у 1937–38 роках становили щонайменше 4,5 млн. чоловік. Якщо порівняти це число із загальною кількістю українців у Росії й Україні, Польщі, Румунії, Чехословаччині (близько 40 млн. чоловік), то можна твердити, що сталінський терор призвів до здесяткування українського населення, тобто до загибелі кожного десятого українця.

Таким чином, підсумовуючи трагічну історію 20–30-х років, не можна не погодитись із думкою українського історика із Канади Богдана Кравченка: “Найбільшим досягненням українців у це десятиліття було те, що вони його пережили”. Масовим терором була фізично винищена найбільш активна та інтелектуальна частина нації і здійснено моральне розтління тих, хто вцілів. У душах надовго поселився страх, а страх перед владою – невід'ємний атрибут тоталітарної системи. Страх, який повинен привести до абсолютної покори. Було утверджено тоталітарний більшовицький режим з всеохоплюючим контролем і репресивним примушенням громадян до виконання партійної владної волі.