Причини поразки та історичне значення Української революції 1917–1920 рр

Наукові дискусії про причини поразки української революції розпочалися зразу ж після самої поразки. Тут зіткнулися два діаметрально протилежні підходи, які в спрощеному вигляді зводилися до питання, хто винен: народ чи політичні лідери (еліта)? Одна група – представлена українськими соціалістами різних спрямувань, вбачала головну причину поразки у низькій національній і політичній свідомості народних мас. Друга – консервативна група – перекладала всю вину на українську революційну еліту. Звичайно, було багато інших думок проміжкового, компромісного характеру. Синтезуючи основні погляди, можна виділити головні причини поразки української революції 1917–1920 рр.:

1. Слабка соціальна база українського національного руху як результат неповної соціальної структури української нації (відсутність середнього класу, промислової буржуазії, міського елементу тощо). З усіх соціальних верств найбільш національно свідомою була інтелігенція, але вона складала лише 2–3 % усього населення.

2. Міста переважно не були осередками українства, оскільки були зрусифіковані і стали базою впливу більшовиків.

3. Український рух під час революції спирався на дві наймінливіші і непостійні у політичному відношенні соціальні групи – солдат і селян. Вони були ще не досить політично зрілими, ще не осягнули ідею національної незалежності в повному обсязі і легко піддавались демагогічним гаслам більшовиків.

4. Лідери української революції не змогли розв'язати дилему, які проблеми потребують першочергового вирішення: соціальні (земля, 8-годинний робочий день і т. п.) чи національне визволення, чим і скористалися більшовики.

5. Нерішучість у питанні про національну незалежність, панування ідей федералізму та автономізму також стримували наступальний темп української революції.

6. Відсутність дійового адміністративного апарату на місцях, брак відповідно підготовлених кадрів. Українські лідери дуже мало уваги приділяли будівництву власних державних структур, очікуючи, що до влади в Росії прийдуть помірковані, демократичні і федералістськи налаштовані сили.

7. Неповне усвідомлення нагальної потреби створення боєздатної національної армії (особливо це стосується Центральної Ради).

8. Соціальний максималізм лідерів українського руху (особливо Директорії) відштовхнули від революції велику частину потенційних спільників, які з пересторогою ставилися до соціалістичних експериментів.

9. В Україні була відсутня сильна центристська сила, котра б об'єднала політичні сили в боротьбі за національну незалежність (так, Центральна Рада і Директорія спиралися на ліві сили, гетьман П. Скоропадський – лише на праві).

10. Відсутність ясних, не дуже складних для сприйняття, привабливих і простих гасел; недооцінка значення пропаганди і роз'яснення цілей української революції серед народу.

11. Українські лідери були перейняті не духом прагматизму та реалізму, а знаходилися в полоні революційної романтики і соціального утопізму.

12. Відсутність єдності серед лідерів національного руху (досить згадати антагонізм між керівниками Директорії В. Винниченком та С. Петлюрою). Хоча роль особистостей в поразці української революції не варто переоцінювати. Можна погодитися з думкою В. Винниченка про те, що "коли б (весною 1918 р.) ожив Олександр Македонський чи Наполеон і захотів допомогти Центральній Раді та Генеральному секретаріатові, то й то не помогло б".

13. Державне будівництво, спроба самоутвердження України відбувалися не в стабільній, мирній обстановці, а в умовах нескінченних воєн (досить сказати, що лише у Києві влада переходила з рук в руки 14 разів!). Україна перебувала в оточенні ворожих сил, не маючи на міжнародній арені жодного союзника, котрий би підтримав її національні змагання.

14. Трагізм ситуації полягав і в тому, що Антанта відмовилася поширити принцип права націй на самовизначення (відомі 14 пунктів американського президента В. Вільсона) на українців. Проголосивши свою незалежність від Росії й уклавши сепаратний мир з Німеччиною та іншими державами Четвертного союзу, Україна автоматично потрапила у табір ворогів переможної Антанти тощо.

Отже, поразку української революції 1917–1920 рр. спричинила ціла низка причин як внутрішнього, так і зовнішнього порядку. Але говорячи про причини поразки, слід погодитися з досить слушною думкою українського історика з діаспори І. Лисяка-Рудницького, що "було б помилкою говорити про абсолютну поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України…" і що "…немає сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжувачі цієї самої боротьби на новому історичному етапі”.

загрузка...