Політичні та соціально-економічні зміни, які відбулися на українських землях в кінці ХУ111 – поч. Х1Х ст

Політичні і соціальні зміни, які відбулися в Україні в кінці ХУІІІ – на початку ХІХ ст., були спричинені в першу чергу новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. Наприкінці ХVIIІ століття перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила велика частина українських земель аж до Дніпра. На південних кордонах зникло Кримське ханство (приєднане до Російської імперії в 1783 році), яке з кінця ХV століття становило постійну воєнну загрозу для українських земель. внутрішньої консолідації більшості українських земель в складі Російської імперії, бо до середини ХІХ століття ця територія залишалася політично й економічно незінтегрованою. Однією з найхарактерніших ознак становища українських земель у складі Російської держави був регіоналізм (виділялися чотири великі регіони, котрі відрізнялися суспільно-політичним і культурним становищем: Лівобережна Україна, Слобожанщина, Правобережна та Південна (Степова).

Таким чином, українські землі тепер входили до складу двох держав: Австрійської (приблизно 15%) та Російської (понад 80%) імперій.

Не слід перебільшувати процес внутрішньої консолідації більшості українських земель в складі Російської імперії, бо до середини ХІХ століття ця територія залишалася політично й економічно незінтегрованою. Однією з найхарактерніших ознак становища українських земель у складі Російської держави був регіоналізм (виділялися чотири великі регіони, котрі відрізнялися суспільно-політичним і культурним становищем: Лівобережна Україна, Слобожанщина, Правобережна та Південна (Степова).

Характерною особливістю цього періоду була невідповідність між потенційними можливостями України (велика територія і населення, родючі землі, наявність значних запасів корисних копалин тощо) та реальним промисловим розвитком, який гальмувався закріпаченим становищем селянства, нерозвинутим ринком вільної робочої сили тощо. Основна частина промислових підприємств належала поміщикам або ж державі, що майже унеможливлювало вільну ринкову конкуренцію. Особливість промислового розвитку України полягала в тому, що вона мала сільський характер, підприємства знаходились у селах, а не в містах, і на них працювали сезонно в основному кріпаки.

Все ж найголовніша особливість соціально-економічного розвитку цього періоду – швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господарювання.

Основними ознаками цього процесу були:

− розвиток товарно-грошових відносин і поява капіталістичних елементів у сільському господарстві; зростання товарності господарства, поглиблення спеціалізації у виробництві;

− руйнування селянських господарств шляхом скорочення земельних наділів аж до повної ліквідації селянського господарства;

− занепад кріпосницької мануфактури і початок з 30-х років ХІХ ст. промислового перевороту.

Згідно з першим поділом Польщі (1772 р.) Галичина відійшла під владу Австрійської імперії. Вона була об’єднана з польськими землями, одержавши назву Королівство Галіції і Лодомерії. Таке штучне об’єднання Галичини принесло великі проблеми для українського населення. Потрапивши під владу Австрії, Галичина опинилась в інших політичних умовах, ніж жила до цього часу (у Речі Посполитій всім керували магнати і шляхта, а тут була сильна абсолютна влада монарха).

Предметом найперших заходів австрійського уряду було наведення порядку і дисципліни. Імператриця Тереза та її син Йосиф ІІ проводили політику Просвітництва, яка мала на меті покращити матеріальне становище жителів, котрі б були оплотом влади, полегшити їм доступ до освіти тощо, щоби зробити їх свідомими громадянами імперії. Згалом на той час становище українців Галичин характеризувалося крайнім зубожінням та моральним занепадом.

Реформи австрійської адміністрації проводились у трьох напрямках: сільське господарство; церква; освіта.

І.

· В 1779 р. імператорським патентом поміщикам наказувалося поводитися з селянами «по людські», а селяни отримали право скаржитися до суду на свавілля панів.

· Патентом 1781–82 рр. проголошувалося звільнення селян від особистої залежності від поміщиків і чітко визначався розмір панщини (до 30 днів на рік).

· Суд над селянами тепер мали здійснювати державні чиновники, а не поміщики. Новим карним законом заборонялось застосовувати у слідстві тортури.

· В 1798 р. було дозволено викуп з панщини за згодою поміщика.

· Обмежувалось лихварство (євреї повинні були платити гроші за землю, інакше їм заборонялося жити на селі).

ІІ.

· 1774–76 рр. – заборонено примушувати греко-католиків переходити в католицизм та вживати термін «уніат» як образливий.

· 1781 р. – урівняно в правах Католицьку, Греко-католицьку та Протестантську церкви (до 1777 р. греко-католицькі священики навіть змушені були відробляти панщину).

· Церква була підпорядкована державі, а священики отримали статус державних службовців.

· Євреї, котрі раніше розглядалися як релігійна група, тепер були зрівняні в правах з іншими націями.

ІІІ.

Релігійні реформи були тісно пов’язані з освітніми.

· 1773 р. – ліквідовано орден єзуїтів, який панував у гімназіях та університетах.

· На місці Єзуїтської академії у 1784 р. було відкрито Львівський університет, а в ньому з 1787 р. по 1809 р. діяв так званий “Руський інститут”, де на філософському та богословському факультетах рідною мовою вчилися українці Галичини.

· З 1774 р. по 1784 р. у Відні при церкві св. Варвари діяла греко-католицька семінарія для підготовки священиків для Галичини, а пізніше було відкрито семінарії у Львові та інших містах.

· Запроваджувалась мережа початкових і середніх шкіл (1777 р. – наказом про загальну освіту вводилося п’ять типів шкіл, на початковому етапі навчання дітей велося рідною мовою).

Таким чином, проведені реформи найбільше позначилися на долі українських селян та духовенства. Правда, реформи не ліквідували соціальних протиріч, особливо між селянством та поміщиками, але тепер у боротьбі за свої права селяни все більше вдавалися не до бунту, а до захисту закону. Масовими явищами стали суди селян із своїми поміщиками. Наслідком згаданих реформ стала лояльність галицького селянства та духовенства до Габсбурзької династії, за що під час революції 1848 р. галичан називали «тірольцями Сходу» (Габсбургів у революції 1848 року найбільше підтримували жителі відсталої провінції Тіроль). Звичайно, не слід перебільшувати значення цих реформ. Хоч становище галичан значно покращилось, уряд Австрії дивився на Галичину перш за все як на об’єкт визиску. Основна мотивація зводилась до швидкої наживи, бо були плани обмінятися з Прусією чи Росією на якісь інші території. Панівною нацією в Галичині і далі залишалися поляки, яким у всьому надавались переваги.

загрузка...