Особливості та основні етапи литовсько-польської доби в Україні

Друга половина ХIV – ХV ст. один із найскладніших етапів української історії : час розірваності і різновекторності київських і галицьких земель /Київські під впливом і підданством литовських князів, Галицькі – арена агресії Польщі/ ; піднесення могутності сусідніх держав – Москви, Литви, Польщі, Угорщини, в тому числі “завдяки українському буферу”; саме тут складається наш донинішний комплекс меншовартості, компромісу, схиляння перед чужинцем і т. п.

Існує декілька думок істориків щодо ситуації, яка склалась на українських землях з другої половини ХIV століття. Одні вважають, що з того часу існувала литовсько-руська державність, як продовжувач української, інші вважають, що українські землі перетворилися на провінцію Литви, повністю втративши свою самостійність. На наш погляд в цей час було одне і друге, в залежності від часу та історичних обставин.

Перед українською історією та її елітою постали глобальні проблеми : як вижити, зберегти незалежність хоча б через унію, підданство, автономію в умовах свого ослаблення і піднесення сусідів, особливо Польщі і Москви.

В геополітичному плані українські землі постали перед вибором між європейським і азійським світом в основі якого більш цивілізована демократія /королівська Польща, Литва/ чи азійський тоталітаризм /Московське самодержавство/.

Розглядаючи і аналізуючи події української історії др. пол. ХIV– поч. ХVI ст., можна виділити декілька етапів проникнення і експансії на українськї землі сусідніх держав.

Перший. Литовське проникнення і польська експансія /1340 – 1362 /. Литовське проникнення почалось ще з часів Гедеміна /1324 р./ В 1340 році волинським князем проголошено Любарта /сина Гедеміна/, але сильніші Польща і Литва починають агресію в Галичиу. Брат Гедеміна Ольгерд /1345-1377/ витіснивши татар поступово інкорпорує /приєднує/північно-східні українські князівства, але на перешкоді знову була Польща та Угорщина. Литовсько-українське і польсько-угорське протистояння /тривало майже 50 років/ закінчується перемирям : Галичина залишається Польщі /остаточно з 1387 р./ а Волинь, пізніше інші землі Поділля , Подніпровя - Литві. В 1362 році, скориставшись послабленням орди українсько-литовське військо вщент розбило монголо-татар на р. Снивода /Поділля/. Отже, проникнення Литви на руські землі було толерантним, в його основі – необхідність спільної боротьби проти ворога, використання литовцями багатого досвіду державотворення на Русі.

Другий: “Ословянення” литовських правителів, період політичного піднесення Великого князівства Литовсько-Руського. /1362 – 1385 /. Це був час правління на руських землях князя Володимира Ольгердовича /1362-1392/ Історики стверджують, що від держави –завойовника залишилась тільки частина назви, він проголошував себе “великим князем Литви і Русі“, карбував власну монету, протистояв Вільно і Москві, заснував митрополичу кафедру в 1375 р.,розширилась сфера впливу православя, використання руських законів, мови, традицій. Проте, литовці не стали варягами, вже з кінця 70-х рр. домінують тенденції централізму /правління із Вільно/, які особливо посилюються після Кревської унії з Польщею 1385 року.

Третій: Боротьба української та литовської опозиції за збереження своєї самостійності і автономії та їх втрата. /1385-1480/. Кревська унія була першою унією Литви з Польщею. Польщу до цього кроку спонукали наступні причини: тиск німців на заході і півночі, усвідомлення можливостей експансії на схід (на простори колишньої Русі). Для Литви ця унія була пошуком союзників у боротьбі литовського володаря Ягайла за престол. У 1385 р. Ягайло одружився з Ядвігою і прийняв Кревську унію. За нею він зобов’язувався (обіцяв) навернути на католицизм усю Литву, самому стати католиком, прилучити литовські й руські землі до Польської корони. Невдовзі стало зрозуміло, що Кревська унія поклала початок ліквідації Литви як окремої держави. Ця унія надала боярам-католикам особливі привілеї, українці поступово втрачали свою незалежність. Однак значна частина литовської знаті не бажала цього союзу і розпочала проти нього боротьбу, ї очолив князь Вітовт /1392-1430/. З 1430 року опозицію очолив Свидригайло, який залишався волинським князем до 1452 року. Великим князем литовським з 1440 року став Казимир Ягайлович, який виступав за єдину Польщу. Останнім удільним руським князівством залишалося –Київське, яке з 1440 рку належало синові Володимира Ольгердовича Олександрові /Олелькові/ до 1455 року, а потім його синові Семену до 1470 року, який і став останнім удільним руським князем на провінції Литви.

Четвертий:Посилення польської, московської, татарської агресії і боротьби за руські землі /1480-1569/.

Кінець ХV - початок ХVI ст.- посилилась боротьба чужинців за українські землі, які тихо і малопомітно підкорились слабій Литві, сильній Польщі і міцніючій Москві, жодна з цих держав не хотіла бачити Україну самостійною.