Основні напрямки і особливості боротьби проти радянської тоталітарної системи в кінці 50-х – поч. 80-х рр

Історія України XX ст. – це безперервна боротьба за утвердження української державності, проти імперії, тоталітаризму, більшовизму, форми, методи, завдання якої змінювались в залежності від конкретної ситуації.

Однією з ланок цієї боротьби став дисидентський рух, який започаткований в кінці 50-х рр. після короткого періоду т. з. хрущовської відлиги. (Дисидент – той, хто має іншу думку (інакомислячий), яка не співпадає з офіційною правлячою системою та ідеологією).

Соціальна база дисидентського руху – інтелігенція (80%). Він був довготривалим у часі – понад 20 років і виношував у собі зародок альтернативного, демократичного суспільства, концентрував опозиційні інтелектуальні сили, створював передумови для відродження української суверенної держави.

В дисидентському русі 60-х – поч. 80-х рр. можна виділити п'ять основних течій.

1. Самостійницька, яка мала на меті реалізувати право нації на самовизначення, на створення власної самостійної держави.

Ось деякі приклади:

− в кінці 50-х рр. у західних землях України виникло кілька нелегальних організацій: Об'єднана партія визволення України (м. Івано-Франківськ), Українська робітничо-селянська спілка, Український національний комітет;

− у 1958 р. на Львівщині групою юристів під проводом Левка Лук'яненка створено підпільну організацію Українська робітничо-селянська спілка, яка вперше у післявоєнній історії визначила ідею і програму боротьби за самостійність України мирними конституційними методами, за вихід України з СРСР. У січні 1961 р. Львівський обласний суд засудив Левка Лук'яненка, Івана Кандибу та інших членів УРСС до тривалих строків ув'язнення;

− у 1964–1967 рр. діяв Український національний фронт (УНФ), що випускав самвидавом журнал "Воля і Батьківщина", редактором якого був Зенон Красівський.

2. Національно-культурницька течія, яка рішуче виступала за розвиток української мови, культури, засуджувала шовінізм, русифікацію, виступала на захист прав і свобод усіх народів, їх національних інтересів.

Найбільше цю течію репрезентували "шістдесятники" – письменники, діячі культури Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Панас Заливаха, Алла Горська та ін. Згодом на зміну цій генерації прийшли Ігор та Ірина Калинці, Василь Стус та ін. Наприклад, 1 вересня 1965 р. в київському кінотеатрі "Україна" під час презентації кінокартини С. Параджанова "Тіні забутих предків" було влаштовано маніфестацію проти репресій української інтелігенції. У цій акції брали участь І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та ін.

У грудні 1965 року І. Дзюба надіслав листа в ЦК КПУ з протестом проти арештів, до якого додав написану у вересні-грудні і поширену у самвидаві роботу "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Такі приклади можна продовжити.

3. Правозахисна, або демократична течія, представлена в нашій республіці Українською Гельсінською групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР в 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. у м. Києві. Її очолив письменник-фронтовик М. Руденко. До складу входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба та ін., всього 37 осіб.

3. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті, за відродження національної релігії. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та Автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля та ін.

5. Соціально-економічне дисидентство, рух за покращення соціальних та економічних умов праці. Проявами цієї течії дисидентства були робітничі заворушення, страйки, які відбувалися: в 1963 р. у Кривому Розі (спричинені підвищенням цін на харчові продукти), портових робітників в Одесі, заворушення і страйки робітників у Дніпропетровську і Дніпродзержинську (травень-червень 1972 р.), страйк робітників машинобудівного заводу в Києві (1973 р.).

Загалом у списку дисидентів 60–70-х років можна назвати майже тисячу осіб, які представляли усі регіони України.

На початку 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв'язнів в СРСР становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українці становили від 25 до 75%.

Отже, протягом 60-х – першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Він стає помітним фактором суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтири, завдяки самвидаву в маси проникають опозиційні погляди та ідеї. У суспільстві, в якому домінували страх, апатія, пасивність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки зберігав і формував гуманістичні, демократичні, національні та суспільні ідеали, наближав час утвердження незалежної, демократичної суверенної держави.