Гетьманство Івана Виговського

Після смерті Богдана Хмельницького (6 серпня 1657 р.) старшина обрала спочатку регентом, а незабаром і гетьманом України сподвижника Хмельницького, генерального писаря Івана Виговського. За часів Хмельницького Виговський був співтворцем великих планів гетьмана в зовнішній та внутрішній політиці. Він твердо тримався основної лінії Хмельницького – забезпечити самостійність України, утримуючи приязні стосунки з усіма її сусідами.

Іван Виговський став гетьманом у вкрай складний час. Швеція, яка успішно вела війну з Польщею з 1655 р., з осені 1657р. зазнала ряд поразок і згортала свою зовнішньополітичну діяльність (як відомо, на договір із Швецією, укладений на Корсунській раді 1657 р. І. Виговський покладав великі надії).

Трансильванський князь Ракочій, який уклав союз з Б. Хмельницьким, був позбавлений влади, а його наступник, поставлений Туреччиною, вів дуже обережну політику.

Складна зовнішня (а також внутрішня) ситуація змушувала І. Виговського шукати різні комбінації та грати в складні дипломатичні ігри.

Виникла опозиція гетьманській владі (опозиція сильній владі завжди існувала серед козацьких низів). Так звані "нові козаки" (покозачені селяни) в роки війни підтримували владу, доки війна давала їм зиск, і завжди виступали проти, як тільки розпочинались невдачі. Після другої облоги Львова (1655 р.) Гетьманщина увійшла в мирний період. Тепер тисячі "покозачених" опинились без засобів до існування (на відміну від реєстрових козаків, вони не отримували платню від гетьмана). На жаль, І. Виговський припустився ряду прикрих помилок, які також призвели до утворення опозиції його владі:

1. Недооцінив незворотність і глибину соціально-економічних змін, які відбулися в ході національно-визвольної війни, і вважав можливим часткове відновлення старих шляхетських порядків.

2. Намагався опертися в своїй політиці на шляхту, недооцінюючи новоутворену провідну верству – козацьку старшину.

3. Нехтував традиційними "свободами і вольностями" городового і запорізького козацтва тощо.

Все це викликало глибокі протиріччя між Гетьманським урядом і Запорозькою Січчю, яка відображала демократичні тенденції українського суспільства (заради справедливості необхідно зазначити, що Запорозька Січ поступово втрачає свій позитивний потенціал, там теж беруть гору охлократичні настрої, в результаті чого вона не бажає коритись будь-якій владі і її дії часто носять деструктивний характер).

Опозиційний рух проти І. Виговського очолили полтавський полковник М. Пушкар і кошовий Запорозької Січі Я. Барабаш. Їх підтримала Москва, яка, проводячи імперський принцип "розподіляй і володарюй", користалася складною ситуацією в Україні. На початку збройного конфлікту повстанцям вдалося розбити частину гетьманських сил під проводом Івана Богуна та Івана Сербина. Тоді гетьман зібрав 20-тисячне військо, закликав на допомогу орду й рушив під Полтаву, де в запеклих боях зумів розгромити 40-тисячну армію повстанців. Загалом ця братовбивча громадянська війна коштувала Україні 50 тисяч жертв. Під Полтавою поліг Мартин Пушкар, а запорожці втекли під захист московського війська. Приборкання повстання справило сильне враження на Москву, піднесло авторитет гетьмана. Виговський і старшина зрозуміли, що Москва не може бути союзником України, бо єдина мета царизму – перетворити Україну на звичайну провінцію, значно обмежити її державні права.

Обставини, що склалися в Україні після повстання, змусили Виговського і частину старшини знову звернути свої погляди на Польщу. Переговори про новий союз України з Польщею з польського боку проводив відомий дипломат К. Беньовський, з українського – соратник Виговського Юрий Немирич. Внаслідок цих переговорів 16 вересня 1658 р. у Гадячі було укладено договір.

За ним:

− у Речі Посполитій утворювалась третя складова частина федерації – Велике Князівство Руське (з Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств);

− верховна влада, як цивільна, так і військова, належала гетьману, якого обирали пожиттєво;

− законодавчу владу мали виконувати національні збори;

− самостійними передбачалися фінанси, включаючи карбування монет;

− військо мало налічувати 30 тисяч козаків і 10 тисяч найманих військ;

− козакам підтверджувались всі права і вольності, вони "як люди рицарські" звільнялись від сплати податків і виконання повинностей, одержували дозвіл на виробництво напоїв, підлягали лише гетьманській юрисдикції;

− за клопотанням гетьмана по 100 козаків із кожного полку щороку могли одержати шляхетство;

− мала бути скасована унія, а православ’я зрівнювалось з римо-католицькою вірою.

Оцінюючи Гадяцьку угоду, потрібно відмітити, що в російській, а за нею й радянській історіографії вона трактувалась однозначно як зрада інтересам українського народу. Натомість в українській (патріотичній) літературі – як “великий компроміс”, визначний пам’ятник національної політичної думки. Сучасні дослідники (зокрема В. Смолій, В. Степанков) вважають, що немає жодних підстав перебільшувати значення Гадяцької угоди. “Її основні положення запізнилися щонайменше на сто років. Можна було б говорити про їх прогресивне значення 1569 року (під час укладання Люблінської унії)… вона означала відхід від державної ідеї, сформульованої Б. Хмельницьким, і повернення до ідеї автономізму, що було кроком назад”.

До цього слід додати, що, за влучним висловом польського дослідника З. Вуйцика, Гадяцька угода залишилась “мертвим паперовим документом”, оскільки Польща не бажала виконувати взяті на себе зобов’язання, намагаючись не допустити і тих куцих поступок, які були зафіксовані у цій угоді. Польський сейм пішов на вилучення з тексту Гадяцької угоди кількох важливих для України положень. 22 травня 1659 р. уточнений текст угоди був ратифікований: чисельність козацького реєстру була зменшена до 30 тис. чол., унія залишалась, православні могли правити в Київському воєводстві, а в Брацлавському й Чернігівському – лише поперемінно з католиками тощо.

Отже, плани І. Виговського зазнали краху. Навіть велика перемога над московським військом під Конотопом (липень 1659 р.) не змогла врятувати ситуацію. Гадяцька угода, союз з Польщею не могли задовольнити ні козаків, ні селян, ні старшину. Широким народним масам такий різкий поворот у зовнішньополітичній орієнтації в бік Польщі, з якою з 1648 р. йшла кривава боротьба, був незрозумілим і неприйнятним. Усвідомлюючи масове несприйняття його політичного курсу, І. Виговський склав булаву на раді в Германівці (вересень 1659 р.).

 

загрузка...