Геополітична ситуація та соціально-економічний розвиток українських земель на початку ХХ століття

Перш за все необхідно зазначити, що основні українські землі на поч. ХХ ст. залишалися поділеними між двома імперіями – Австро-Угорською (близько 15%) і Російською (85%). Якщо порівняти становище українського народу в складі цих імперій, то можна зробити висновок, що в соціально-економічній сфері в Російській імперії українцям жилося відносно легше, оскільки тут, особливо на Донбасі та Подніпров'ї, після реформ 60–70-х рр. ХІХ ст. відбувався бурхливий промисловий розвиток, були в наявності великі простори земель (південь України) тощо. В Австро-Угорській імперії економічний розвиток західноукраїнських земель був значно уповільнений [більш детально ці проблеми розглянемо в наступних питаннях].

Щодо духовно-культурного і національного розвитку, то слід підкреслити, що, навпаки, в Російській імперії більшість проявів національного життя всіляко придушувалися, досить згадати сумнозвісні Валуєвський 1863 р. та Емський 1876 р. укази [заборона української мови]. В Австро-Угорській імперії українці мали певні (хоч звичайно й обмежені) права, зокрема: навчання в початкових школах велося рідною мовою, видавалися українські газети і журнали, діяли українські товариства "Просвіта", НТШ тощо.

Репресивна політика царського самодержавства щодо українства змусила національних діячів з Наддніпрянської України звернути увагу на використання легальних умов Галичини для поширення ідей національного відродження України. Поступово твориться концепція Галичини як "П'ємонту національного відродження" [нагадаємо, що північноіталійський П'ємонт у др. пол. ХІХ ст. відіграв роль осередку національного об'єднання Італії]. До її реалізації спричинилися і наддніпрянські діячі – М. Драгоманов, В. Антонович, О. Кониський, М. Грушевський та ін. Наприкінці ХІХ ст. відбулася політизація українського національного руху – виникли українські політичні партії.

Рубіж ХІХ–ХХ ст. – це не тільки календарна межа, а й період суттєвих соціально-економічних та суспільно-політичних зрушень в історії українського народу.

Скасування кріпацтва (1861 р.) та низка буржуазних реформ 60–70-х рр. ХІХ ст. були спробами царизму пристосувати частково реформовану феодальну систему до назрілих потреб часу. Оскільки реформи проводилися згори, то базові елементи феодального суспільства значною мірою зберігали свої позиції.

Залишались: самодержавство, поміщицьке землеволодіння, селянська община.

Непослідовність і незавершеність реформ 60–70-х рр. суттєво стримували соціально-економічний розвиток Російської імперії, а відповідно і українських земель в її складі. Проте ці реформи були незворотними і давали певний простір запізнілим соціально-економічним перетворенням.

Аграрна реформа (1861 р.) звільнила селян від особистої залежності, а також виштовхувала їх заради сплати викупних платежів за землю на ринок робочої сили (цьому сприяв також земельний голод).

Значні зміни сталися у сфері землеволодіння та землекористування. Перетворення землі на товар стимулювало активний продаж поміщицької землі. Значно зросла оренда землі, причому з переходом до грошової форми замість відробіткової. Зросли посівні площі, а також відбулися значні зміни в структурі: різко збільшилась питома вага посівів пшениці та ячменю, цукрового буряка, картоплі, тютюну тощо.

Таким чином, Україна перетворилася на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції всієї Російської імперії. Так, частка України в експорті пшениці Російської імперії становила 90%, а збір пшениці становив 20% світового врожаю тощо.

В кінці ХІХ ст. в Україні завершився промисловий переворот суть якого полягала в переході від мануфактурного виробництва до фабричного, від дрібного до широкомасштабного, від ручної праці – до машинної. Поряд з економічними кількісними змінами відбулися і значні якісні зміни:

1. Занепадають провідні галузі дореформеного періоду – гуральництво, виробництво сукна, тобто мануфактурна, часто сільське виробництво.

2. Бурхливо розвиваються підприємства важкої індустрії – вугільної, залізорудної, металургійної, машинобудівної та ін.

3. Розширюється залізнична транспортна мережа (на Україну припадає 20% всіх залізниць Російської імперії) тощо.

Економічний розвиток українських земель на поч. ХХ ст. відбувався в руслі загальноімперських економічних тенденцій, водночас він мав свої особливості, що зумовлювалось:

1) вигідним географічним розташуванням;

2) природними багатствами;

3) дешевою кваліфікованою робочою силою тощо.

Загальними особливостями економічного розвитку українських земель поч. ХХ ст. були:

1. Перетворення Донбасу та Подніпров'я на основну паливно-металургійну базу Російської імперії [70% видобутку кам'яного вугілля імперії тощо].

2. Більш швидкі порівняно із загальноімперськими темпи розвитку індустрії.

3. Високий рівень концентрації виробництва.

4. Значна частка іноземного капіталу [наприклад, у гірничій промисловості 80–90%].

5. Структурна та територіальна диспропорційність [гіпертрофоване нарощення виробництва засобів виробництва за рахунок зниження виробництва предметів споживання; промисловий потенціал в основному зосереджено в Донбасі, Подніпров'ї і разом з тим слабо розвивались Правобережна, Північна Україна тощо].

6. Економіка українських земель розвивалась не як самодостатня, а як органічна частина економічного простору Російської імперії [штучно гальмувались галузі, які конкурували з аналогічним виробництвом російських областей; мережа залізниць будувалась в основному на догоду воєнним та економічним інтересам імперії без особливого врахування інтересів України; побудова підприємств незавершеного виробничого циклу тощо].

Отже, економічний розвиток українських земель відбувався суперечливо і неоднозначно. Але кількісні та якісні зрушення суттєво змінили місце та роль української економіки в складі Російської імперії.

 

Для аграрного розвитку західноукраїнських земель в складі Австро-Угорської імперії на поч. ХХ ст., як і для економіки в цілому, характерним був поступовий перехід на буржуазно-капіталістичний шлях:

1) зростає товарність сільського господарства;

2) ширше використовується вільнонаймана праця;

3) формується господарча спеціалізація окремих районів тощо.

Однак ці позитивні зрушення мали, як правило, локальний, фрагментарний характер, в цілому сільське господарство розвивалося на екстенсивній основі. Гострою була проблема аграрного перенаселення, переконливим свідченням якого стала трудова еміграція західноукраїнських селян за океан – до Канади, США, Аргентини, Австралії, Бразилії тощо. Наприкінці ХІХ ст. із Східної Галичини та Північної Буковини емігрувало понад 250 тис. осіб.

Економіка західноукраїнських земель мала чітко виражений колоніальний характер, що виявлялося в:

1) гальмуванні промислового розвитку [вищі податки, ніж в центральних землях імперії; відсутність державної фінансової підтримки; протекціоністська політика австрійській промисловості];

2) консервації кустарно-ремісничного характеру промислового виробництва [в 1902 р. – понад 94% пром. підприємств Галичини налічували до 5 робітників, а в них працювало понад 50% всього зайнятого в промисловості населення];

3) деформації структури промислового розвитку [орієнтація на добування та первинну переробку сировини; характерно, що більшість нафти, добутої в Галичині в сирому, не переробленому вигляді, вивозили з краю];

4) тотальній залежності промислового розвитку від іноземного капіталу;

5) грабіжницькій експлуатації природних багатств краю [вирубка лісів; виснаження родовищ тощо];

6) перетворенні західноукраїнських земель на ринок збуту та сировинний придаток імперії [90% всього експорту становила сировина, а потреби краю у фабрично-заводській продукції задовольнялись шляхом імпорту].

Таким чином, в кінці ХІХ – на поч. ХХ ст. на західноукраїнських землях у складі Австро-Угорської імперії відбувається поступовий перехід до буржуазно-капіталістичних форм господарювання, проте колоніальне становище економіки краю зумовлювало досить суперечливий характер тогочасного економічного розвитку.