Чим пояснити союз Б. Хмельницького з Москвою? Коли та за яких умов відбулася Переяславська Рада?

До цього союзу Б. Хмельницького спонукали важкі обставини, в яких опинилась Україна. Погіршення геополітичного становища козацької України (про це йшлося в попередньому питанні) співпало з посиленням деструктивних тенденцій у її внутрішньому розвитку:

1. Вкрай негативно на становищі економіки позначилось страхітливе спустошення Правобережжя внаслідок воєнних дій (було знищено понад 100 міст і містечок).

2. Значне обезлюднення в результаті воєнних дій та епідемій чуми і холери в 1650–52 рр.

3. Розорення козацтва унеможливлювало виконання ним військової повинності, що підривало боєздатність армії.

4. Довготривалість і виснажливість боротьби породжувала в населення розчарування і зневіру в можливості досягти перемоги власними силами.

Не можна не погодитися з думкою історика Я. Дашкевича про те, що трагедія України полягала якраз у тому, що в тодішніх несприятливих геополітичних умовах вона могла виникнути і зміцніти як соборна держава лише під протекторатом одного з прихильних сусідів.

При виборі протектора (нагадаємо: протектор у техніці відіграє роль захисника основного механізму від пошкоджень – Авт.) з ймовірних варіантів перевагу віддали московському цареві. Чому?

Це зумовлювалося дією кількох чинників:

1. Приналежністю до одного й того ж православного

віросповідання.

2. Відсутністю в тодішній етнопсихології українців

антимосковських настроїв.

3. Близькістю мови і культури.

4. Відносною військово-політичною слабкістю Росії

порівняно з Османською імперією, що давало надію на

збереження Україною свого державного статусу.

5. Врешті, Росія мала територіальні суперечки з Польщею,

адже за Деулинським (1619 р.) і Поляновським (1634 р.)

миром до Речі Посполитої відійшли значні території

Росії (Смоленськ та інші) і об’єктивно це робило

Московську державу союзником в боротьбі з Польщею.

За слушним зауваженням історика П. Феденка, “орда своїм грабіжництвом і зрадливістю, а Польща непримиренністю супроти української державності навіть на обмеженій козацькій території просто пхали Б. Хмельницького шукати протекції московського царя”.Згодом навіть російський історик Покровський скаже: “ Богдан Хмельницький згнітивши серце, пішов під Москву.”

Слід звернути увагу на досить активний характер українсько-московських відносин протягом 1648–54 рр., адже за цей час в Україні побувало 13 посольств з Москви, водночас з України відправлялись офіційні делегації в Росію. Метою дипломатичних зусиль Б. Хмельницького було намагання схилити Москву до війни з Польщею, а за це Україна мала прийняти протекторат московського царя. Позиція Москви протягом тривалого часу характеризувалася тільки моральною підтримкою, вичікуванням і обіцянками. Лише 1 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві прийняв рішення про “взятие Б. Хмельницкого с Войском Запорожским под высокую руку царя”.

Для офіційного представлення рішення Земського собору в кінці грудня 1653 р. посольство на чолі з “ближнім боярином” В. Бутурліним прибуло до Переяслава. За козацькою традицією, окрім проведених старшинських нарад, було скликано загальновійськову раду.

Чому місцем для переговорів було обрано полкове місто Лівобережжя –Переяслав? Відомо, що Москва наполягала на урочистостях і пропонувала для переговорів м. Київ. Але Б. Хмельницький, щоб уникнути урочистостей (він прибув на переговори після похорону сина Тимоша), прагнучи ділового характеру переговорів, наполіг на м. Переяслав. Ряд інших обставин також сприяли цьому (зокрема, в Києві знаходились вищі ієрархи Православної Церкви, які були в опозиції до Б. Хмельницького і не підтримували його зближення з Москвою; переяславським полковником був зять Б. Хмельницького – Павло Тетеря тощо).

Протокольного документального запису про хід Переяславської Ради і переговорів немає. Основну інформацію, яка тиражувалась у більшості видань, дає так званий “Статейний список”, тобто звіт В. Бутурліна, в якому він суб’єктивно, в потрібному для себе світлі відтворює події, і тому об’єктивність і правдивість цього взяли під сумнів вже його сучасники. Таким чином, було витворено так звану “переяславську легенду” про якийсь переяславський договір, яким було утверджено “возз’єднання” України з Росією” (до речі, першим цей термін вжив В. Бутурлін). Насправді ж на Переяславській Раді посли вручили Б. Хмельницькому царську грамоту, зачитану І. Виговським, в якій говорилося про те, що “цар велел принять под свою высокую руку гетьмана Б. Хмельницкого и все Войско Запорожское с городами и землями и будет вспомогаществовать им против недругов ратными людьми”. Після цього Б. Хмельницький і В. Бутурлін обмінялись промовами.

Потім мала відбутися взаємна присяга. Відмова В. Бутурліна присягнути від імені Олексія Михайловича (на тій підставі, що цар московський самодержавець і підданим не присягає), що цар буде захищати українців від Польщі і не порушить їхніх прав і вольностей, мало не зірвала переговорів. Лише усвідомлення усієї складності становища (Б. Хмельницького, за висловом І. Лисяка-Рудницького, переслідували “кошмар коаліції” і бажання уникнути війни на два фронти) змусило гетьмана і старшину погодититсь на однобічну присягу цареві. Згодом присягали сотники і козаки Переяславського полку. М. Грушевський віднайшов в архіві іменні списки тих, хто присягав у Переяславі, в ньому лише 284 особи. По всій Україні в книги присяги записано 127337 чоловік. Категорично відмовилось від присяги вище духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим. Не присягнули ряд полковників, зокрема знамениті Іван Богун та Іван Сірко. Деякі люди, яких “заганяли “ до присяги, називали фальшиві прізвища, тобто їхня присяга була недійсною. Був і такий трагічний випадок. Бургомістр Переяслава хворів. Він не хотів присячгати, але принесли дор церкви на ношах і примусили це зробити. Через три дні він помер...

Отже, ніякого письмового договору в Переяславі не було укладено, там велися усні переговори, які носили репрезентативний, декларативний характер і не мали ніякої юридично-правової сили. В Переяславі українська сторона не отримала жодної письмової гарантії виконання царським урядом усних запевнень московських послів. Прагнучи узаконити статус Української козацької держави, її внутрішню автономію, змусити Росію взяти на себе зобов’язання щодо надання Україні військової допомоги, козацька делегація в березні 1654 р. поїхала до Москви. Козацька делегація повезла перелік тих питань, які козацтво ставило перед московським царем і хотіла їх узгодити.