Главная Історія Новий час (1775 — 1917) Вплив Першої світової війни на подальший розвиток українського національного руху в Східній Галичині і Наддніпрянській Україні

Вплив Першої світової війни на подальший розвиток українського національного руху в Східній Галичині і Наддніпрянській Україні

Зміст:
1. Активізація українського національного руху.
2. Розкол українських національних сил.
2.3. Розрахунок на свої власні сили.
4. Позиція представників українського національного руху на західноукраїнських землях під час Першої світової війни.
5. Висновки


1. Активізація українського національного руху.

1.1. Східна Галичина. Український національний рух активізувався в 1911р., під час виборів до австрійського парламенту. Його активісти вимагали реформування виборчої системи і забезпечення гідного представництва українців у вищому представницькому органі імперії. У Східній Галичині розвертався студентський рух за відкриття національного університету, який підтримувала Українська соціал-демократична партія Галичини і Буковини. Наступного року австрійська влада пішла на поетупки українським вимогам. Вона зайнялася розробкою проекту відкритгя українського університету, погодилася на реформу системи виборів до сейму.

1.2. Наддніпрянська Україна. У Наддніпрянській Україні національний рух став активізуватися з 1910 р. Проявом масової незгоди українців з національною політикою російської влади стали події осені 1912 р. Тоді похорон видатного композитора Миколи Лисенка перетворилися в стотисячну демонстрацію представників різних регіонів України, у тому числі Схід-ної Галичини і Північної Буковини.

У 1914 p., незважаючи на активну протидію офіційної влади, а також різних чорносотенних організацій, уся Україна урочисто відзначала сторіччя з дня народження свого геніального сина Т. Шевченка. Святкування відбулися в Катеринославі і ще декількох містах. У Києві, незважаючи на заборону ушановування ювілею великого поета, студєнтський комітет організував 10-11 березня 1914 р. вуличну демонстрацію. Проти демон-странтів виступили чорносотенці, влада застосувала силу - кінну поліцію і загони козаків.

Найважливішими передумовами активізації національного руху в Російській імперії були:

- прагнення влади всіма доступними засобами зберегти «єдину і неподільну» Російську імперію;

- відсутність політичних прав і демократичних свобод в українців, як і в інших народів імперії;

- систематичне обмеження економічних і соціальних прав українців з боку царського режиму;

- антиукраїнська політика центру в сфері культури й освіти;

- зростання інтересу серед українців до національної історії та культури;

- вплив активізації національно-демократичного руху в Європі;

- загострення соціально-економічних проблем, особливо на селі;

- активізація діяльності російських шовіністичних організацій в Україні.

2. Розкол українських національних сил. Сплеск національних почуттів українців відбувся в умовах Першої світової війни, коли українці змушені були воювати у складі двох ворогуючих військово-політичних блоків - Антанти і Троїстого союзу. У результаті українські національні сили були розколоті. Можна визначити кілька позицій різних політичних сил в оцінці війни.

2.1. «Оборонна» позиція з орієнтацією на Росію. Прихильники «оборонної» позиції орієнтувалися на Росію, прагнули за її допомогою об'єднати всі українські землі і домогтися автономії України. Ці політичні кола обґрунтовували свою позицію тим, що після розгрому Австро-Угорщини та її союзників Росія буде змушена задовольнити національні вимоги українців. Ця позиція домінувала в Наддніпрянщині.

2.2. Ставка на перемогу Німеччини й Австро-Угорщини з метою державотворення під їхнім протекторатом була поширена в Східній Галичині. Ще в 1912 р. відповідне рішення було прийняте на засіданні керівництва трьох провідних партій регіону - Русько-української радикальної, Української національної демократичної, Української соціал-демократичної. Через півроку, на II Всеукраїнському студентському з'їзді, Д. Донцов висунув ідею політичного відокремлення, «сепарації» від Росії, орієнтації на Німеччину й Австро-Угорщину.

2.3. Розрахунок на свої власні сили. Ця позиція деяких українських національних сил відбивала готовність самостійно вести боротьбу проти двох імперій.

3. Національний руx у Наддніпрянській Україні в роки Першої світової війни.

3.1. Національно-ліберальний напрямок. ТУП. «Товариство українських поступовців» (ТУП, від слова «поступ» - «прогрес») було створене в 1908 р. ТУП був міжпартійним політичним блоком українських ліберальних політичних діячів. Було вирішено відмовитися від партійної діяльності та перейти до роботи у формі безпартійної організації за національне відродження. Його лідерами були Михайло Грушевський, С. Єфремов, Є. Чикаленко. В умовах столипінського режиму ТУП був єдиною легальною українською політичною організацією в Наддніпрянщині.

Програма ТУП зводилася до наступних основних вимог:

- конституційно-парламентський шлях боротьби за українську справу;

- парламентаризм повинен стати основою загальнодержавного ладу;

- перетворення Росії у федерацію і на цій основі забезпечення прав українського населення;

- національно-територіальна автономія України у складі Російської Федерації;

- найближчі завдання - українізація освіти, діяльності громадських установ, суду і церкви.

«Тупівці» розуміли, що власними силами їм не вдасться досягти поставлених цілей. Тому вони схилялися до пошуку політичних союзників, вбачаючи їх, насамперед, у загальноросійській конституційно-демократичній партії (КДП). За політичними поглядами «тупівці» поділялися на:

- соціалістичне крило (С. Петлюра, М. Шаповал, Володимир Винниченко та ін.);

- ліберальне (А. В'язлов, Є. Чикаленко, М. Міхновський та ін.).

Однак розвиток подій у роки війни зменшував число прихильників царату в ТУП. Російський уряд заборонив українську пресу й українські громадські організації, в окупованій російськими військами Східній Галичині розгорнулася русифікаторська політика. Наприкінці вересня 1914 р. Київська Рада ТУП зібралася на засідання, на якому було заявлено про нейтральну позицію організації стосовно війни. У грудні 1916 р. була опублікована декларація Ради ТУП «Наша позиція», що проголошувала нейтральну позицію українського руху до обох воюючих сторін, оскільки жодна з них «не викликала співчуття ні метою, ні способами боротьби».

3.2. Питання національно-визвольної боротьби в робітничому, селянському, молодіжному рухах Наддніпрянської України. Проблеми національно-визвольної боротьби українського народу не ігнорували під час війни представники масового селянського та робітничого руху в Наддніпрянській Україні. Національно-визвольну боротьбу відкрито підтримували депутат IV Державної думи Г. Петровський та інші представники робітників Катеринославщини і Харківщини. Вони приділяли значну увагу національному питанню. Знаменитим став виступ Г. Петровського з національного питання, у якому він на основі історичних джерел переконливо довів, що національний гніт призвів до масової неграмотності в Україні, рішуче викрив антиукраїнську спрямованість урядової політики.

У квітні 1915 р. y Харкові відбувся з'їзд представників молоді Лівобережної України, на якому була заснована організація «Юнацька спілка» До її складу ввійшли головним чином студенти Харкова. Метою «Спілки» була проголошена боротьба «за кращу долю робітників». Ряд гуртків «Юнацької спілки» закликали до терористичної боротьби проти Росії та допомоги Німеччині й Австро-Угорщині.

Восени 1915 p. у Харкові була створена нова молодіжна організація - «Українське національне коло», або «Коло незалежних». Одночасно створилася «Українська студентська громада». Така ж організація діяла в Києві. Вона виступала:

- проти політики знеособлювання української нації;

- за бойкот «московської культури» на всій території України;

- за національну автономію України.

4. Позиція представників українського національного руху на західноукраїнських землях під час Першої світової війни. 3 початком Першої світової війни майже всі українські партії Західної України вирішили, що нарешті настав сприятливий момент для практичного здійснення ідеалу самостійної України. Вони свідомо стали на бік Австро-Угорщини і Німеччини, виходячи з того, що визволення України можливе тільки внаслідок воєнної поразки Росії, після чого держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну українську державу.

4.1. Головна Українська Рада (ГУР). 1 серпня 1914 р. у Львові було створено Головну Українську Раду (ГУР), яку очолив К. Левицький. Це був міжпартійний блок за участю Української національно-демократичної партії (УНДП), Русько-української радикальної партії (РУРП), Української соціал-демократичної партії (УСДП). ГУР була покликана захищати інтереси українців в Австро-Угорщині. Маніфестом від

3 серпня 1914 р. ГУР закликала український народ стати на боці Австро-Угорщини й Німеччини для боротьби проти Росії за визволення України. У травні 1915 р. ГУР було перетворено на Загальну Українську Раду (ЗУР).

4.2. Союз визволення України (СВУ). 4 серпня 1914 р. у Львові був створений Союз визволення України (СВУ), засновниками якого були переважно політичні емігранти з Наддніпрянської України - Д. Донцов (голова СВУ), В. Дорошенко, А. Жук, М. Меленевський та ін. СВУ діяв з 4 серпня 1914 p. по червень 1918 р.

СВУ було створено як безпартійну політичну репрезентацію національно-політичних та економічних інтересів українського народу. Основна політична мета - проголошення самостійності («конституційна монархія з демократичним устроєм, однопалатною системою законодавства...») і соборності України. Реалізацію своєї мети Союз пов'язував з поразкою Росії у війні та поваленням царизму, унаслідок чого «на руїнах російської імперії, цієї тюрми народів, встане Вільна Самостійна Україна».

Після початку війни СВУ організував активну видавничу й агітаційну діяльність. У 1915 р. діячі СВУ стали видавати в столиці Болгарії Софії газету українською мовою «Робітничий прапор».

Німецька й австро-угорська влади задовольнили прохання СВУ щодо організації окремих таборів для військовополонених українців. У таборах були засновані школи, бібліотеки, церкви, які сприяли вихованню української національної самосвідомості і ненависті до Російської імперії, що гнітила український народ.

СВУ розгорнув широку інформатшно-представницьку діяльність у центральних і нейтральних державах Європи, маючи своїх представників у Німеччині, Туреччині, Болгарії, Румунії, Італії, Швеції, Норвегії, Швейцарії. На гроші, надані урядами Німеччини й Австро-Угорщини, діячі СВУ організовували в багатьох країнах Європи лекції, публікували статті. A головне - налагодили видання різними мовами (у тому числі українською) десятків науково-популярних брошур про історичне минуле і сьогодення України.

На окупованих Австро-Угорщиною та Німеччиною українських землях СВУ займався формуванням з українців органів місцевої влади.

4.3. Загальна Українська Рада (ЗУР). Загальна Українська Рада (ЗУР) була створена у Відні 5 травня 1915 р. та діяла до листопаду 1916 р. Головою ЗУР був К. Левицький. До її складу входили представники (делегати) Східної Галичини, Північної Буковини і СВУ.

Мета діяльності: привернути увагу урядових кіл Австро-Угорщини до ідеї української державності; національно-територіальне розмежування Галичини на Західну (із центром у Кракові) та Східну (із центром у Львові); об'єднання всіх українських земель у межах Австро-Угорщини в єдиний коронний край з правами територіальної автономії та наданням культурно-національної автономії всім іншим національностям.

ЗУР саморозпустилася на знак протесту проти проголошення кайзером Німеччини та імператором Австро-Угорщини маніфесту від 5 листопада 1916 р. про відновлення Польської держави

5. Висновки

- основними рушійними силами українського національного руху цього періоду були національна інтелігенція, студентська та учнівський молодь;

- незважаючи на певні ідеологічні розбіжності українських національних партій, організацій і груп у Східній Галичині та Наддніпрянській Україні в період Першої світової війни, усі вони прагнули врахувати зовнішньополітичні умови для державотворення.